Фіалкові карнизи

За тиждень майорить переїзд. Подумки пакую валізи. Зважую пріоритети, визначаю найнеобхідніше. Добре, що маю на це час. Бо людей у двадцять другому такої розкоші позбавили. Тепер відчалюю і я. Складаю список і креслю плани.

Найпершим пунктиком записала: «Узяти камеру». Наступні: “Янгелик”, «Вовчик», «Скринька з парфумами», «Сережки з хризопразом». Усе те, що тримає в балансі хиткий емоційний стан. І вже далі – професійно спрямована техніка, гітара, художні матеріали, речі, косметичка… Уже уявляю, як по двічі на день забиратиму з “Нової пошти” посилки. Шкода, що в коробки не вмістити роками надбаний світ… Будуватиму нове життя з опертям на фіалкові карнизи.

У голові перетягую канат із боку в бік: хочу я того чи насправді ні? Урешті, це абсолютна сепарація від батьків, нове місто, нові відкриття, світла квартира й мінімізація повітряних тривог. Проте близькі та друзі лишаються ТУТ, як і відносна стабільність, і пунктирні можливості для реалізації в МОЄМУ місті. Вагання щодо доцільності переїзду поки що хвилюючі, терпкі та відкриті, проте…

Має.

Бути.

Так.

Як не зараз, то за рік би це сталося. Поки юний, легше приймаєш зміни та входиш у нове русло. Швидкоплинність бентежить, але не втрачаю дорогоцінного часу. Тепер моє (русло) має назву Гніздечна, впадає в Серет, а там і в могутність Дністра. Я не гаситиму в собі вогонь! Хай звучить дорійським ладом синергія стихій, які наново змушена підкорювати й приборкувати. Як сказав сьогодні Артур Саргісович, «нова ідентичність», яка все одно відповідатиме культурним кодам, тож боротимуся на цьому фронті. Покидати країну – для мене табу. Бо інакше кому вона в спадок лишиться? Треба, щоб нам. І робити все можливе для того, щоб фінал був найменш болісним. Аналогію проводжу з пошуком себе в контексті «між нас».

Кричу «до побачення!» вечірнім посиденькам у дворі, тролейбусам, що прямують до депо, обсерваторії, кав’ярні «Звички», чергам перед закриттям продуктового, що коло дому, продавцю парфумерії на розлив, плиточці перед “Вацаком” на Київському ринку, бабусям під під’їздом і вуличним котам – усьому, що склалося в мозаїку власних сенсів. «До побачення», одначе не «Прощай»…