Ще з дитинства пам’ятаю грушу в бабусиному садку. Ох і розрослася ж вона, в усі боки розпустила гілки широкі, неначе дівчина, що розплела пишні коси. А навесні ця молодиця вплітає у волосся біленькі квіточки, рясно-рясно, аби всі навколо милували цією неземною красою. 

Іноді я приходжу до неї в гості, коли треба – поливаю, обриваю бур’яни, що так і хочуть захапати всю вроду собі. Восени груша дає нам рясні щирі плоди, ніби дякуючи за таку турботу. Коли зірвеш із неї соковиту грушку, так і почуєш, як із вітром долинуть до тебе її слова: «Дякую, що піклуєшся! Тримай солодкий  подаруночок, і ніколи мене не забувай…»

Поділитися з друзями