Зупинися на хвилину! Куди ти йдеш? Зачекай на мене!..

Але ти пішов… Залишив по собі лише шрами на серці. Мій світ розбився в одну мить на міріади уламків. Я ніколи, до сьогодні, не відчувала такого сильного болю. Розумію, ти не винен, але чому янголи так швидко зіткали тобі білосніжну сорочку?

По холодній щоці стікає гаряча сльоза. Одна… друга… третя… Не можу зупинити нестримний плач душі, болючу, пронизливу пісню серця. 
Спогади, як стрічка кінофільму, замість цілісної картинки, кадрами спливають у пам’яті…

Осінній парк наповнений ароматом дощу. Тоді я вперше побачила тебе – хлопця, що кружляв у «танці» з книжковими героями. Ти сидів на лавці й нікого не помічав. Але ось пройшла я в червоному пальті й зачепила, певно, твою душу. Книжка впала на бруківку, проте ти її не підняв, а дивився на мене блискучими очима. Тоді зрозуміла, що маю сама підняти ту книгу, хоча спершу не помітила того інвалідного візка, який стояв поруч із лавкою. Не помітила…

Зима, грудень, скоро Новий рік. Тоді ми прикрашали ялинку яскравими бантами та вогниками гірлянд (це ж твоє улюблене свято). Потім ми випікали імбирні пряники та чекали півночі під шипіння шампанського в бокалах. Твої божественні очі світилися, мов у дитини. Та про що я?.. Ти ніколи не подорослішаєш у моєму уявленні, а так і залишишся хлопцем-мрійником, який дружить із книжковими героями, як тоді в парку.

Початок літа, червень. Бузок нещодавно відцвів, а ти й досі вмовляєш мене відвезти тебе до гаю. Мені завжди здавалося, що ще мить – і ти встанеш на ноги, і побіжиш кружляти з метеликами в танці серед диких квітів. Але такого не могло статися. Травма хребта залишилася так і не вилікуваним клеймом на все життя. І час від часу про себе нагадувала все новими ускладненнями. 

Знову осінь. Холодний вітер плутається в розкуйовдженому волоссі. Увесь час, який я з тобою була, видався лише спалахом. Найщасливішим спалахом у моєму житті! Але тебе вже нема…

Поділитися з друзями