Хвороба творців

Дні крокують у вічність, але кава зранку не стає смачнішою. Може, спросоння вже вкотре плутаю цукор із сіллю? Розчинене навстіж вікно утворює портал між моїм заплямованим світом та сірим буттям механічного міста, а голуби щодня приносять усе нові чутки (такі собі листоноші). Замок у дверях заіржавів, бо ним давно ніхто не користувався. Єдиним зв’язком із цивілізацією став поспішний кур’єр, щоранку приносячи коробку з теплим молоком та двома свіжоспеченими буханцями хліба. Малесенькі дверцята для кота – вихід у вимір трав’яних дерев та гігантських ніг – служать віконцем для обміну купюр на їжу. Завжди без решти. 

Хтось скаже, що я дивакувата відлюдниця, але перед цим відповім, що просто народжена самотністю. Оповита мовчання. Загорнута в темряву, але зі світлою душею. Позаяк вихована творцями. 

Навіщо крокувати у світ без конкретної мети? Навіщо тримати обома руками гнітючу рутину? Навіщо жити, дихаючи лише через раз? Скільки запитань – і жодної вичерпної відповіді… 

Холодна квартира перетворилася на вічний храм моторошних історій. У голові десятки вигаданих персонажів просяться вийти на волю й хоча б прогулятися рядками або навіть оселитися в новій історії навіки! Невиліковна хвороба творців… Чи не так? Із кожним новим аркушем, із кожною новою книгою «оркестр» все меншає й меншає, але ніколи з клітки підсвідомості не переселиться в реальний твір один і той же персонаж – власна копія. Так, вона також має право жити. Чи існування в самому собі не кращий варіант? Розповісти власну історію найскладніше. У кожного героя ми (письменники, режисери, композитори й художники – глядачі вистави) вкладаємо зернину власного буття: чи то найгіршу рису характеру, чи широкі плечі й крихітні вуста. А можемо подарувати свої думки. Але все одно не побачимо в персонажі власне відображення, подібне до дзеркала.

Пошуки, пошуки, пошуки власної копії між теренів заплутаних доріг в уяві. Більших проблем у митців начебто немає… Або їх просто складно помітити, коли єдиними друзями вже не один десяток років є лише інструменти для втілення бажаного в реалії. 

Пальці пахнуть вологим папером і стертою фарбою. Голова обростає шипами їдких думок і фальшивих фраз та образів. Звикли до самоти, але ще здатні залишатися людьми.

Ні, я не божевільна, а лише втілила між рядків свій образ генія. Генія мистецтв…