Четверта сорок чотири. Співає перша за ніч пташка. У грудях різко тріпоче, колихається – і я трактую поданий знак. Лягаю на спину, рахую човни, у свідомому сні віддаю власне тіло у владу водам.

Ніжний бриз і солоне на губах. М’який пісок лоскоче ступні. Зі сріблом грається прозорий сенс життя. Карнавал цитрусів знижує градуси погоди.

Це саме та мить, коли хочеться відчалити подалі від світу – кудись на безлюдний острів – і насолодитися єдністю із думками, єдністю із собою. Хвилі кричать про свободу, накривають мене з головою. Пірнаю у вирій безмежної волі, розширюю горизонти свідомості.

Щось ефемерне тане на руках. Розпливається всесвіт у долонях. Я, мов корабель – безладна і мʼяка, – долаю хвилі та гнітючі перешкоди.

Легкий місячний серпанок на розпареній кучерявій воді. Присмак болю зовсім не відчувається. Наразі так глухо-тихо, що вуха вловлюють лише вібрації комашок і шерхіт хвиль. Темне небо з хмарами в хованки жваво бавиться, розсипає срібло дзеркалом туди, де діти викрили пана місяця. Такі собі переможні знаки. Літнє тепло огортає вуаллю, ностальгійно-солодкими нотами відсилає до ранкового квітня. У ту пору, коли вже тепло-тепло, але джинсову куртку знімати ще рано, та й зовсім не хочеться. Коли о четвертій ранку гарантовано співатиме пташка.

Усі проблеми минуть, тільки варто в це щиро вірити. Не опускати руки й стихійно діяти. Підкорятися вітру, приборкувати хвилі, дресирувати вогонь та енергію землі всотувати. Не контролювати штурвал і відпускати у вільне плавання потоки напівсвідомого марення. У результаті щось та й вийде.

Поділитися з друзями