Сльози… початок нового, поминки минулого. Для багатьох – вихор емоцій, безжальний спосіб однієї людини бути поміченою в соціумі. Але для мене це дещо більш значиме, мотивуюче дійство, ніби чергова гра на публіку, але водночас щось інтимне, власне. 

Це відчуття порожнечі наповнює тіло різноманітними емоціями й переживаннями. У голові звучать мінорні ноти темряви. А світла ще й досі немає. Його й не було. З’їла. А мені хоча б щось залишила, та марно й просити. Свого не віддасть. Адже за все в житті треба боротися, прогризаючи інколи стежку до перемоги.

Сльози… з обличчя, одягу, волосся… Та не на підлогу – на серце. Рве на шматки, повільно, аби відчути кожен оголений нерв, кожну живу, ще живу клітину. Кришталь сиплеться й сиплеться додолу, ніби душа плаче. Здавалося б, уже нічого не лишилося всередині… Пірнаючи в глибину думок, ризикуєш уже не повернутися, просто щезнути з лиця землі. І ніхто й не згадає… 

Та як це? Прожила стільки років, а ніхто й не помітив? Авжеж, вештаються вічно чимось невдоволені тіла, не звертаючи уваги на дрібниці. Але невже моя поява на світ – дрібниця? Невже є ймовірність так і залишитися ніким не поміченою? Страшно…

Сльози… початок нового. Ініціація. Наступний крок до перемоги.

Сльози… та ні, уже не сльози, а звичка. Плачеш і не розумієш, як поглинає те, що раніше приховувало твою індивідуальність, придушувало твоє бажання діяти.

Ініціація… Терміново! Справжня й потужна!

Поділитися з друзями