Ми довго сиділи й мовчали… Доки сонце перекотилося на іншу щічку, бо вже збиралося вкладатися спати, розливаючи золото в кожне серце. І нас не оминуло. Полонило душі й зірвало дахи. 

Тихенько, не поквапом, вечір навішує свої корективи та визначені паном Всесвітом правила. Переливається тепло в склянку з холодною водою, але в серцях застигло вічне. 

Клубочаться думки в гніздечку. Літо пульсує у скронях, простягає руку до золотого намиста, прагнучи розсипати бісеринки. Штрих за штрихом прокладається бруківка до невідомого. 

«Тримай мене, не відпускай у прірву ночі. Ніхто, крім тебе, не здатен так майстерно й тонко розмалювати вугільну темряву навколо. Хай зорями встеляється міст над небом, за хмари; туди, де чекає обіцяне роками щастя». 

Пензель на моїй долоні проводить далі майже обірвану лінію життя: хиткий місточок над мільярдами скалічених дзеркал, що так і прагнуть спотворити те чисте й недоторкане, що закладене в душі. Мазок уліво – стелиться молоко. Мазок управо – викрадене сонце. Сяйво кличе прямувати тільки вперед. 

Погляд застиг. Час зупинився, мов на фото. От тільки все навколо продовжує дихати. 

Забутися б у тих блакитних очах… Лише моїх очах. І ні з ким би не ділитися. 

А далі вже особисте.

Поділитися з друзями