Виділялася вона поміж інших. Була гарна й надзвичайна навіть у найсильнішу зливу. Тягнулася пелюстками вгору якнайвище. Намагалася доторкнутися  білим волоссячком до неба. Вона й сама хотіла бути ним – вічним, єдиним і безмежним. Тремтіла й мріяла про те, аби пригорнутися до жовтого короля, чиї яскраві очі ніколи не згасали. 

Вона хотіла бути особливою. Квітка не зважала на друзів та рідних поруч, бо заважали насолоджуватися сонцем, відбирали теплі промені в неї. “Ось-ось і я зможу доторкнутися”, – мріяла, і ці думки зігрівали її темну та егоїстичну душу.

Одного тихого прохолодного дня сонце не зустріло її обіймами: було десь далеко. Вітер її крутив, холод морозив тендітні пелюстки. Було самотньо й страшно. Єдине, що вона мала, – сонце, а воно покинуло її в той день… Квітка заплющила очі, наче чекала кінця світу. 

“Квітко, ми з тобою, ти не одна”, – пролунало десь збоку. То озвалася бадилина, на яку раніше й уваги не звертала. Квіти навколо почали  підбадьорювати: “Сонячний король повернеться – і стане знову тепло! Головне – не втрачати його в серці, і тоді жодна злива, вітер чи хмари не завадять бути щасливими!”

Усі дивилися на неї, але в жодному з поглядів не було образи чи ненависті. Тоді квітка зрозуміла, що навколо найпрекрасніші створіння. Вона почала допомагати кожному з них. Навіть далеке сонце нарешті подарувало найяскравіше світло. Відтоді квітка жила щасливо, знайшовши доброту та тепло ближніх.

Підтримка – це допомога іншим і зігрівання власного серця. Кожен з нас має людей поруч. Кожне наше слово має здатність зцілити. 

Поділитися з друзями