Десь далеко, за горизонтом, де небо з’єднується із землею, а зірки щоночі ведуть танок навколо Полярної зірки, жив-був хлопчик. Звали його Тишком. Це був дуже допитливий хлопчина. Тишка  цікавило абсолютно все: і чому небо блакитне, і чому веселка різнокольорова, і звідки в кота хвіст, як літають літаки, і чому не тонуть кораблі, і чому треба робити зарядку і чистити зуби вранці…

Він дуже любив солодощі та різноманітні смаколики. А ще ганяти на самокаті та велосипеді, плавати, ловити сніжинки язиком…

Хоча  ні, Тишко був звичайнісіньким хлопчиком 10 років, який так само, як і всі діти, любив пустувати та гратися. У якого часто були зранені коліна, а на щоках та навколо рота можна було помітити сліди шоколаду та морозива… Задавав Тишко дуже багато запитань, тому й прозвали його Чомучкою.

Добро завжди перемагає Зло?

Одного разу Тишко завів маму «у глухий кут» черговим запитанням:

— Мамо, а Добро завжди перемагає Зло? — і поглянув допитливими оченятами.

Мама задумалася…

За вікном випливав місяць, і Тишко збирався  лягати спати. Він закутався в теплу ковдру й знову запитав маму:

— Добро завжди перемагає Зло?

Мама  погладила маківку сина, а потім узяла з полички книжку та почала читати казку…

Десь далеко-далеко, за ланами та горами, нічка темна накрила старе загублене містечко, погасивши у вікнах будинків вогні. Учорашній дощ зловісно барабанив по дахах будинків, і вітер зі свистом проносився безлюдними вулицями міста. Дуже слушний час для народження Зла. Воно було маленьке, скручене, голосно та гнівно плакало. Так, саме таким Зло й народжується.

А Добро народилося вранці, його появ у осяяла різнобарвна веселка і задзвонили дзвони в дерев’яних церквах: добро народилося!

Про Зло ніхто не згадував. Воно лежало собі в кутку й злісно поглядало навколо. Так і росли Добро та Зло кожен у своєму маленькому світі, ізольовані один від одного. На якийсь час, звісно…

Минав час. Зло та Добро підросли настільки, щоб знати одне про одного.

— Я його знищу! — заволало Добро. — Я завжди перемагаю, і зараз буде так само!

— Та начхати мені на якесь там Добро… — байдуже відповіло Зло, розтрощуючи на друзки гнізда птахів, — нашкодити Добру я завжди встигну, — підступно гигикнуло Зло й зникло в гаю.

І стали з того часу Добро і Зло блукати білим світом. Добро шукало Зло, а Зло вишукувало, кому б зробити чергову гидоту.

Так би вони й не знайшли один одного, якби не облетіли світ і не повернулися до рідного старого містечка. Дощ так само злісно барабанив  бруківкою, і так само кольорова веселка з’являлася на світанку.

Зло блукало вулицями, шукало, де б нашкодити… І раптом бачить: просто посеред бруківки сидить маленький хлопчик і плаче.

— А ось і жертва, — пробурмотіло Зло, потираючи кістляві рученята.

Зло скорчило найстрашнішу свою гримасу й підповзло до хлопчика. Побачивши невідому істоту біля себе, він спочатку не зрозумів, що це таке й навіть плакати перестав. Зло здивувалося й вишкірилося ще страшніше. У відповідь хлопчик засміявся щиро. Сміявся так довго та щиро, що Зло не втрималося й хихикнуло у відповідь. Але, згадавши, хто воно і яку місію має, набуло дуже серйозного вигляду. Малий, помітивши ці зусилля, зареготав ще дужче й не втримавшись, шубовснув у калюжу.

—Ось воно! Зараз він розридається! Сподіваюся, дуже забився! —подумало Зло. 

Але хлопчина заливався сміхом ще дужче. Зло не витримало й ображено загарчало:

— І що тут такого потішного?!

— Ви дуже кумедний, – промовив хлопець крізь сміх, але тут же стушувався та  додав. — Я спочатку втратив маму й тата, а тепер — собача Дружка. Тож сидів і плакав, а ви мене розсмішили. Хочете стати моїм другом? — тихо запитав малий.

Зло відсахнулося, як від полум’я.

“Бути його другом! Подумати тільки! А що ти скажеш на це?” — подумало Зло й видало свій найстрашніший рик.

— Ой, не можу! Насмішив! А зроби так ще раз! — у захваті промовив хлопчина. І це дуже збентежило Зло...

Зло нахилилося й подивилося в калюжу. Довго, дуже довго намагалося зрозуміти, що то за істота дивиться на нього звідти. Волохате, горбате, руде. Воно ще й дурня клеїть!

— Та це ж я… — прошепотіло Зло й майже засміялося, як раптом пролунав лютий крик.

— А ось і ти! Зараз я з тобою покінчу!

 Добро, а це було саме воно, підняло свій блискучий меч над головою Зла.

— Ні! — закричав хлопчик. — Не чіпай його! Це мій друг! — підбіг до Зла,  схопив його за руку й зазирнув в очі. — Правда, ти ж мій друг?

Від цього пориву Злу здалося, що всередині стався вибух. І ще, і ще, і ще… Зло ошелешено прислухалося до себе, не розуміючи, що відбувається. Це нагадало про себе серце. Так-так, справжнісіньке серце. Зло мало не зомліло. За першим ударом лунали наступні. І з кожним Зло згадувало, як воно, стоячи під дощем, спостерігало за матір’ю, яка віддала останній шматок хліба своїй дитині, як хлопчаки в лісі витягли косулю з мисливського капкана, літню людину, яка забрала додому пораненого птаха… Перед очима Зла промайнули  тисячі історій, до яких він доклав руку, скільки сліз було пролито через нього. А серце тим часом билося сильніше й сильніше, на очі навернулися сльози. Приклавши руку до обличчя й відчувши гарячу вологу очей, Зло знову здивувалося, хоча куди вже більше…

— Так, я твій друг! – сказало Зло тихо, але впевнено.

— Ні! Так не буде! Ти… ти Зло! А я – Добро. І я маю тебе перемогти! – упевнене у своїй правоті промовило Добро, так і не опустивши меча.

— Я більше не Зло! Не знаю, хто я, але точно… не Зло. І мені все одно, що ти там і кому винен. Прощай, ми з моїм другом ідемо! — твердо промовило Зло й, узявши хлопчика за руку, попрямувало геть від Добра. Хлопчина радісно щебетав, міцно стискаючи руку свого нового товариша, а Добро так і стовбичило на місці. Нічого не розуміючи, воно опустило вже не такий бличкучий меч.

— Ні… — прошепотіло Добро й кинулося навздогін. — Стій, Зло! Я тобі не вірю! Ти ж… Зло! А тому маєш  бути покаране! — крикнуло Добро й занесло  меч над головами втікачів. Останнє, що Зло встигло зробити, — прикрити собою малого.

— Мабуть, це кінець… — подумало воно й замружилося в очікуванні удару. Але удару не було. Натомість світ навколо спалахнув мільйонами різнокольорових вогників, які кружляли й мерехтіли, а потім зібралися навколо Добра, і, огорнувши його, рушили до неба. От і не стало Злого Добра. Залишилося лише Добре Зло й хлопчик.

— Це все? – запитав він, спрямувавши погляд до неба.

— Так. Тепер все буде добре, — стомлено відповіло Зло.

—  Дивись, веселка! —  вигукнув малий.

І знову все спочатку …

Нічка темна накрила старе загублене містечко, погасивши у вікнах вогні. Учорашній дощ зловісно барабанив по дахах будинків, і вітер зі свистом проносився безлюдними вулицями міста.  Не дуже слушний час для народження Добра.  Воно було маленьке, скручене, голосно плакало. Так, саме таким Добро й народжується.

А Зло народилося вранці, його народження осяяла різнобарвна веселка й задзвонили дзвони в дерев’яних церквах:  Зло народилося як-не–як.
Про Добро ніхто не говорив… Воно лежало собі в кутку й із цікавістю поглядало навколо. А потім посміхнулося, позіхнуло й задрімало на якийсь час…

— То, значить, добро не завжди перемагає зло? — здивувався син.

— Ні. Двобій добра і зла відбувається щохвилини в серці кожної людини. У світі не можна зустріти абсолютне зло або добро. І добра людина може вчинити поганий, злий вчинок, а та, яка вважається злою, – навпаки, добрий. У кожному з нас є і добро, і зло, а що врешті-решт переможе залежить, у першу чергу, від нас самих.

Хлопчик замислився… Напевно, розібратися в цьому буде складніше, ніж просто задати запитання, але важливо, що він зрозумів: у тому, хто переможе, Добро чи Зло, багато залежить і від нього теж.

 

 Чим вимірюється Любов?

Якось увечері, коли мама клопоталася на кухні, до неї підійшов Тишко із аркушем паперу. Із серйозним виглядом хлопчик подав його мамі.

Витерши руки рушником, ненька почала читати: «Рахунок за мою працю: за підмітання двору – 20 гривень, за прибирання у своїй кімнаті – 20 гривень, за миття посуду –   20 гривень, за  найвищу оцінку в школі – 30 гривень, за винесене сміття – 10 гривень. Разом: 100 гривень».

Закінчивши читати, мама ніжно глянула на сина, узяла ручку й на звороті написала: «За те, що носила тебе в животику 9 місяців, – 0, за всі ночі, які провела біля твого ліжечка, коли ти хворів, – 0, за всі ті години, коли заспокоювала й тішила тебе, щоб не сумував, – 0, за всі ті сльози, що витирала з твоїх очей, – 0, за всі сніданки, обіди, вечері та бутерброди до школи – 0, за все життя, яке присвячую тобі щомиті, – 0. Разом: 0».

Закінчивши писати, мама, посміхаючись, віддала аркуш синові. Хлопчик прочитав написане, зашарівся — і дві великі сльозини скотилися по щоках. Тишко перевернув аркуш і на своєму рахунку написав: «Сплачено любов’ю матусі». Потім обхопив неньку за шию, притулився, ховаючи обличчя в її волоссі, і прошепотів:

– Знаєш, як я тебе Люблю?

—  Як?

– Я люблю тебе ось як! –Тишко спочатку розкинув руки широко-широко, а потім міцно-міцно обійняв маму, відчувши тепло, яким матуся огорнула сина.

– Мам, от скажи, цукерки виміряються кілограмами, а чим виміряється Любов?

Мама присіла на тахту, посадила поруч  Тишка, обняла його за плечі  та почала розповідати…

У далекому селі, що сховалося серед лісів та полонин, де вночі зірки блищать яскравіше ніж деінде, жила дівчинка на ім’я Міра. Вона була неймовірно доброю й чуйною, серце мала завжди відкрите для кожної історії, яка потребувала втіхи та розуміння. Міра чомусь вірила, що виміряти Любов можна, і завжди шукала спосіб це зробити.

Одного яскравого теплого весняного дня, коли пташки співали найголосніше, Міра пішла на прогулянку до лісу. Час летів непомітно. Спілкуючись із птахами, дівчинка й не помітила, як опинилася на сонячній галявині. Посеред неї стояв величезний старезний дуб. Скільки йому було років — ніхто не знав. Птахи відпочивали на його могутніх гілках, подорожні знаходили прохолоду в його тіні. Закохані призначали побачення й мріяли про щасливе життя, обійнявшись біля його стовбура.

Міра теж присіла під дубом в тіні розлогих гілок. Вона відчула, як південний пустун-вітерець шепотів із листям, даруючи прохолоду та легкість. І не помітила, як задрімала…

Уві сні вона побачила маленького хлопчину. На дубі він мав улюблену молоду гілочку з різьбленими листочками, до якої діставав, ставши навшпиньки. Під час першої зустрічі здавалося, що вона простягала малому  тендітно ніжно-зелену ручку, ніби запрошуючи товаришувати. Щоранку, прокинувшись, хлопчина прибігав до дерева й пригортався обличчям до гілочки, вітаючись із нею. Між ними тривав нечутний і зрозумілий тільки їм діалог…

Якось зі сходу насунула страшенна гроза. Вітер несамовито ревів, та громовиця спалахувала на небосхилі. Буревій намагався розкидати все на шляху, щоразу налітаючи на старе дерево. Дуб тримався щосили! Раптом відчув різкий біль. Блискавка вдарила в дерево…

З того часу обвуглений та понівечений дуб почав засихати.

Жителі селища сумували за деревом. Люди думали, як врятувати дуб, але нічим не могли допомогти. Хлопчик теж сумно дивився, як гине дерево, відчуваючи свою безпорадність. Він поглядом знайшов свою гілочку. Здавалося, вона хотіла йому щось сказати, слабо гойдаючись і шепочучи дуже важливий, одній їй відомий секрет. І хлопчик почув! Гілочка розповіла про свого друга, веселого південного вітра, великого пустуна й шукача пригод.

— Південний вітер розповів мені, що бачив у гірській ущелині чарівне джерело з життєдайною силою. Воно може відродити будь-що однією тільки краплею. І знаходиться зовсім поруч.

Хлопчина все зрозумів і негайно вирушив у дорогу. І дійсно, в ущелині голубих гір він побачив чарівне джерело з міріадами різнокольорових бульбашок, що переливалися на сонці. Вода була прохолодною та солодкою.

Повний глечик води вилив хлопчик під коріння дуба. А диво сталося рано- вранці, на сході сонця.

Дуб підбадьорився, випростав свої змарнілі плечі, струснув руками-гілками й потягнувся ними до сонця. Зашепотіли несміливо молоді листочки, ніби прокидаючись від жахливого сну. Ранні птахи защебетали свої щасливі пісні.

Прибігли люди й здивовано оточили дерево, хтось плакав від щастя, погладжуючи його по теплому та живому стовбуру.

Минув час  – і стала легендою зовсім справжня історія про те, що часом любові, надії, сміливості навіть маленької дитини достатньо для того, щоб у світі жили ті, хто нам дорогий.

 

Міра прокинулася так же раптово, як і заснула. Несподівано  Дерево промовило до дівчинки… Воно посміхнулося і сказало:

— Моя мила дівчинко, ти намагаєшся виміряти Любов. Зрозумій,  Любов – це як сонце, що освітлює всю землю. Вона не має ваги або розміру, але її можна відчути й побачити в кожному прояві доброти, у кожному промінчику усмішки. Любов вимірюється не цифрами, а серцем, яскравістю кожного почуття, що виникає в ньому.

Тишко задумався, він зрозумів, що Любов — це безмежна невагома сила, яка проявляється в кожному вчинку добра, у кожному слові підтримки, у кожній усмішці, подарованій іншому. Любов вимірюється діями, учиненими зі співчуттям та безкорисливістю.

І хоча хлопчина так і не знайшов точного виміру Любові, він зрозумів, що найкращий спосіб виміряти її — це жити нею, дарувати й ділитися щодня.

Мама ніжно поцілувала сина в потилицю.

У цю мить Тишко відчув безкінечну Любов, яка, як невагоме мереживо, окутала його з мамою. Це та мить, коли слова стають зайвими… Справжня Любов безкорислива й не піддається розрахункам.

 

Чому відбуваються війни?

У лютому, коли розпочалася війна, тато Тишка пішов захищати рідну землю та свою родину.

Тишко дуже сумував за ним, за тим часом, який вони проводили разом. Хлопчик не міг зрозуміти та постійно задавав матусі питання:

— Навіщо ці війни?!. Чому вони розв’язали цю війну?!. Що ми їм зробили?.. Невже не можна жити мирно?

У відповідь на ці питання мама вирішила розказати Тишку казку…

Десь далеко серед гір, річок та морів жив самобутній волелюбний народ.

Люди щирі, добрі, працьовиті. Усе складалося в них:  простори – хлібородні, річки – повноводні. Риби — у водах блакитних. Птахи – у небі вільному.  А пісні які магічні та мелодійні! Були ці люди на шляху до щастя. Хотіли свою рідну землю на квітучий сад перетворити. 

Не сподобалося це сусіду-лиходію проклятому. І задумав він, злосливий та заздрісний, винищити народ незалежний. Непокірних – убити, інших – своїми рабами зробити. 

Коли в повітрі вже  Весна літала, рано на світанку землею, водою та повітрям погнав він свої полчища погані на землю мальовничу.
Літаки ворожі бомби з неба кидали, гарматні постріли міста шматували, танки варварські землю топтали. Застогнала під лютим ворогом земля-ненька, кров’ю омита. Горіли міста старовинні, гинули люди невинні. Війна почалася…

Жив у тій країні один Козак. Як дізнався він про війну, підійшов до своєї дружини, промовив:

— Благослови, рідна, піду проти ворогів воювати. Прихилилася до грудей дружина та й мовила тихо :

— Важко відпускати тебе…

—  Але, хто, як не я? – відповів Козак.

— Як не сумно, але ти маєш рацію. Тож прийми моє благословення та мудрість народну:

Ніколи не борись проти чогось — борись за щось: 

Не борись проти війни — борись за мир. 

Не борись проти зла — борись за добро.

Не борись проти смерті — за життя борись!

І пішов Козак воювати за свою Батьківщину. Став гнати з товаришами силу темну з рідної землі. Багато разів був поранений. Але покроплять цілющою водою Козака — і оживає він, бере силу свою від землі, а відвагу з мудрості минулого. І знову в бій. Важко йому, але незламний  Козак, знай собі  воює за Мир, за Вкраїну-неньку та за Сім’ю рідну. 

— Знаєш, сину, — сказала мама, — війни не приходять самі собою, їх починають люди.  Ці одурманені силою й владою політики прагнуть світової переваги, не розуміючи найпростішого й найголовнішого: кожна людина на Землі будь-якої національності та будь-якого кольору шкіри має право на Життя! Кожен має право народитися, бути коханим близькими, рости, навчатися, працювати на благо свого народу, любити, народити та виховувати своїх дітей. І нехай кожен, хто захоче взяти до рук зброю, запитає в дитини, чи хоче вона війни.

Діти всього світу кажуть: «Ні війнам!  Нам потрібен мир! Нам потрібне життя на Землі!»

Поділитися з друзями