Kоханий друже дитинства! Привіт!
Чи пам’ятаєш теплі ночі з запахом соняшникового поля, де ми згубили свої кращі сни? Серед зірок збирали дикі маки?.. У світлі ліхтарів спалили себе, щоб відродитися потім із попелу липневих вінків. Твої картини, написані медовими фарбами, увінчують мої бетонні стіни…
Під спів бузкового заходу сонця відпускаю твою несміливу руку… М’ятні сльози скапують у самісіньке озеро нашого дитинства…
Хто ми один одному? Друзі, а може, щось більше… Я не хочу покидати тебе по той бік чорно-білого екрану.
– Ти мене кохаєш?
Так…
Ми будемо разом?
Ні… Допоки сонце не сховається під землю, не забувай мене… Лиш дочекайся зустрічі, коханий друже дитинства…
Наші руки роз’єдналися… Остання зустріч на тому ж перехресті, а у твоїх очах скресла довговічна крига… Усе далі й далі відстань між нами застилають трояндові чагарники. Під шум літнього дощу зникає наш час. Треба лише трішки почекати… А поки не згасло моє сонце…
– Прощавай, коханий друже дитинства…

Поділитися з друзями