Коли Бог парував людей, то створив для них спільний розум… Серце тьохкало від телепатії, поки ті закінчували фразами одне одного ніби завчені рядки з подертої книги, наперед відгадували рухи… Схожі та близькі… І серед ліку очей лиш удвох на тій хвилі говорять..

Два світи з фрагментів думок; різні люди – і, водночас, єдине! Шкода, що, коли нас парував Бог, не знав, що хтось завжди обиратиме інше…

Краще часом зупинитися, бо буде боляче. Я не хочу; краще в інших шукати твою… Знову дощ! Я любитиму, чуєш? Любитиму… А поки пробач, що так сильно тебе боюся.

Слова швидші за вітер. І ось кожен майструє життя, яке думав, що хоче мати. «Краще так — у доступі інших тіл. Вірність своїй я навряд чи зможу дати. Та, яка є зараз, дозволить усе, а моя ж не терпіла б; це точно знаю. Саме тому відпускаю її. Вона має ще політати».

***

Так вони й блукатимуть світом. Щасливі(?). Можливо… Просто, коли Бог парував кілька душ, він не казав, що це й справді важливо.

Поділитися з друзями