У  грайливих, але зовсім не дитячих блискучих очах відбивається багряна заграва золотавого сонця. Воно втомилося від нескінченного живого шуму міста, яке, давно позбавлене мрії, поволі перетворюється на гнітючу руїну. Кам’яною бруківкою  легко крокують старі, стоптані кросівки. У повітрі завис знайомий аромат вологої після дощу землі та м’ятного диму з легким відтінком квітучої сакури,  що з незапам’ятних часів в’ївся в довге русяве волосся.

  Її життя нещадно обривається з першими променями вранішнього сонця й відроджується з місячним сяйвом у вечірньому небі.

Вона – дитя ночі, творіння зірки, що падає, примара сьогодення, вона – інша…

 Промені згасаючого сонця вже давно розчинилися в пелені нічного солодкого дурману, але тільки не в її великих чорних зіницях, які знов спалахнули  живими, не займаними жодним земним створінням вогниками. Вони запам’ятали кожен багряно-золотий промінчик, кожен відблиск миті її народження – заходу сонця. Вона ніколи не бачила день: це не її доля. Вона, збирачка людських душ, від самого початку народжена з мороку, не повинна бачити відтінків світлого…

   Нарешті її нелегкий шлях завершено. З останніми кроками ноги ставали все важчими, а легкі старі кросівки перетворилися на неймовірно громіздку ношу. Гаряча кров гарцювала в скронях холодної плоті. Прірва… Вона манила її своєю мертвою красою, обіцяючи забрати важкі думки й стерти назавжди нездійсненні сподівання. У напружених роздумах здається, що години – це  лише нескінченний рахунок піщаних секунд? Тоді вони завдовжки з Вічність у світлових роках. З усіх її сестер лише вона несла на собі прокляття: думати і відчувати. Відчувати,   що доля могла скластися інакше: могла бачити світло! Але ця ж Прірва змінила її… Назавжди? Можливо, адже робити спроби перебороти свою долю – це безумство. Та, з іншого боку, їй уже вдалося раз це зробити. Хоч і не по своїй волі, але все ж таки вдалося… Так чи інакше, але приводу довіряти Прірві в неї не було. Та цей голос із кожним разом все ніжніше огортав її свідомість, не даючи оговтатися, оповивав м’якими шовковими нитками, у жорсткому полоні нашіптуючи немов мантру: “Стрибай! Довірся мені, гірше вже не буде. Я заберу думки і тіло, доля якого – зігнити на цій проклятій планеті… ” Ні, ні, ні!! Не довіряйся їй. Її мета – лише показати тобі нездійсненність твоїх мрій, неможливість творити майбутнє. Нове майбутнє. 

На блідій, немов порцеляновій шкірі  проступив ледь помітний кораловий рум’янець – одна з рис її матері, жінки, спогад про яку поступово розмився морськими хвилями в перший тиждень її земного життя. Вона пам’ятає, як та  холодна вода без жалю наповнювала легені невинної дитини, приреченої власною матір’ю вічно блукати між світами. У її підсвідомості мимоволі з’явилася до болю знайома мелодія. Остання колискова, що співала мати, віддаючи своє дитя в лоно моря… Вдих, швидкий і безболісний, змінив її долю. Світле дитя відродилося з мороку, щоб кожну ніч збирати мертві неприкаяні душі. Це й була її перша зустріч із Прірвою…

 А зараз лишається мовчки розвернутися й піти в темряву ночі. У цьому двобої думок, почуттів й омани знову нічия. Тепер палаючі в очах вогники заледве жевріють, з кожною сльозою гаснучи до наступної зустрічі з сонцем. Вона вирвалася з м’яких кайданів Прірви, але знову віддала їй на поталу свою мрію й запал. Боротьба триває дуже довго. З того часу, як вона побачила промені сонця й назавжди закохалася в річ, якої ніколи раніше не бачила: у світлий сонячний день, що є порою людського існування. Побачити його – це повернути собі втрачене колись  світло, відродитися з попелу, але на цей раз назавжди…  Перемога над всепоглинаючою прірвою залежить тільки від неї й сили її думок…

 Легкий вітерець огортає тіло прохолодою. Міський годинник гучним цоканням повідомляє про дванадцяту годину ночі – чарівний час переходу, час, коли здійснюються бажання. Сьогодні здійсниться і її мрія… Так, вона вирішила, що нарешті настав час перемогти Прірву. Вона достатньо сильна, щоб закінчити цю дуель. Години летять із неймовірною швидкістю, в очах все розпливається в тисячі вогнів, а на обличчі вперше з’явилась усмішка. Справжня, щира усмішка. Уперше за все життя. 

Біжи! Біжи скоріш! Ти бачиш? Над світом сходить сонце. Таке величне та могутнє, воно освітило Всесвіт та змусило її серце знову битися. Легке поколювання в грудях сповістило про величну перемогу. На очах з’явилися сльози радості. А в мозку, немов кіноплівка, прокручуються знайомі слова: “Кінець, що є тільки початком, настане тоді, коли почнеться день”.

Коли настане день!

Поділитися з друзями