Ти знаєш, «я ніколи не помічав за собою залежності від суспільства, а зараз з легкістю можу прослідкувати корективи, які вносить війна, тільки на собі». Бо всередині мене зараз вирує те, що й у кожного з нас. Я ненавиджу. І мені страшно від того, наскільки сильно. Я вперше побажала людям смерті. Зовсім незнайомим, проте тим, що прийшли вбивати нас. На хвилину мене навіть здушило почуття провини… Але сьогодні кажу: «Зі своєю ненавистю розберуся в мирний час». Такий собі аналог виразу: «подумаю про це завтра». 

Мене розриває на маленькі частинки, коли бачу, як бомблять Харків, Київ… Коли балістичні ракети атакують цивільні площі. Коли розвалюються багатоповерхівки. Я плачу так, ніби це вбили мій дім. Хоча чому ніби? Ще намагаюся достукатися до матерів білорусів, росіян. Усе ще закликаю їх виходити на мітинги. Намагаюся бути людиною, хоча після кожного вибуху стає складніше. «Хочемо ми цього чи ні, а війна об’єднує». Так, ти знаєш, брате, я розблокувала таких людей… Та що там! Я з ними розгрібали підвали. Дітям із матерями кудись треба сховатися, а чоловіча сила в тилу ніколи не завадить. Я, брате, готувалася прийняти таких людей, на яких у мирний час стільки багнюки вилила. А одні з таких сьогодні продавали з величезною знижкою молоко на базарі. Розумієш, просто в кожному мікрорайоні з’явилися свої цигани з БТРами. І я, брате, хочу розповісти саме про це небачене єднання дітям. 

Учора ракета впала в Бабин Яр. Вона вбила, окрім мертвих, іще п’ятьох живих… І це трапилося, бо «Ніколи знову!» і «Можем повторить!» транслювалося знову й множилося… Ненависть то? Скоріше, це вже лють. 

Любові стяг бринить за українців, і, мабуть, через неї я іще жива. Бо у вихорі почуттів зараз кожен має бути сильним. Для того, щоб перемогти. 

До речі, те, що ви читаєте зараз, пишуть одне одному діти, яких війна дістала в 16… 

Ніч з 2 на 3 березня 2022 року.

Поділитися з друзями