Єдина причина, через яку не можу писати, – спроба приховати справжні почуття. Коли вимикаю цензора, пишеться про все. З усіма подробицями та жорстокістю.
Тож я ненавиджу. Навіть не так — я зла на весь світ. Потопаю в люті через те, що усталений, вимріяний, але мій світ вирішили розчавити, знищити, спрямувати курсом «під три чорти». Ненавиджу й серджуся на бездіяльність. На всі свої «недо». Бо мені страшенно бракує мого ліжка. Моєї Полтави. Друзів із чашкою кави. Контролю над рутиною врешті-решт мені бракує!
Ці нелюди знищили так багато, бо їм, у біса, просто захотілося того. Просто так. Розумієте? Ти собі не належиш. Ти острів — частина трагедії, яка пофарбована персональним горем, на яке матимеш загальне право лише після перемоги. Бо поки що на твій один крик знайдуться тисячі глухонімих голосів. Бо твої втрати затушує по-чорному Маріуполь. Бо ти невіддільна частина цього трауру. І водночас — значущий вогонь віри, який лише раз на добу має право заплакати від усвідомлення жаху.
24.03.2022

Поділитися з друзями