Вода лилася через край. У цьому фонтані лунав голос мого давнього друга — Григорія. Сьогодні його день народження, а я запрошена на святкування: Савич обіцяв віддзеркалити загублені істини (повірте, він іще той протестант(!), тож якомога швидше пакую пармезан і лечу до того, кого «світ ловив, та не спіймав»). 

«О, — зустрів він мене веселим поглядом, — бачу, століття змінюються, а щось лишається незмінним. Загублений вороне, я наполягаю дослухатися до поради: спіши повільно!»

Зазвичай він не настільки прямий, проте мені це справді було потрібно. «Я не можу вплинути на зовнішній світ, але можу зостатися собою, якщо слухатиму серце; не роз’єднуватиму дух і тіло». До речі, Григорій не приховує своїх втеч від справ сердечних, хоча й жив за покликом серця — просто його любов виливалась у світ. Йому можна довіряти… 

Тож, наповнивши глечик, я все ж залишила пармезан і рушатиму далі, у мандрівку. До самої себе.

Поділитися з друзями