Стрілки годинника несміливо, боязко крокують до півночі. Вітер нашіптує таємниці на вушко крізь бурштинову пелену зірок. Літніми ночами так і хочеться мріяти, мріяти… Сиджу в полі маків та волошок, споглядаю космічні мережива на небі. Простягаю долоню ввись, намагаюся вхопитися за струни нічницю. Не встигла… Уранішня зоря почала сходити десь там, на горизонті, й осяювати своїм промінням усе довкола.

Срібна роса доторкнулася до босих ніг, акварельний небосхил запав прямісінько в душу. Око зачепили пухнасті сніжно-білі голівки кульбаб. Зірвала квітку. Дмухнула… Пух розлетівся навсібіч зі швидкістю думок. За десятки кроків, за сотні миль, за тисячі кілометрів. Перелетить екватор, облетить кругом планету й повернеться до мене. Залетить у тіло й оселиться в серці. Пух доторкнеться до нервів, подіє лавандою в душі.

Як раптом звідкілясь узялося біленьке кошеня. Замурчало, облизало долоню. Це пух кульбаб ожив, переродився… Так цього муркотуна й назву: Пух.

Поділитися з друзями