Упиваючись уранішнім туманом, блукаю росою молодої трави. Веду за собою зелений подих духмяної верби, що переслідує мене. Та я, тікаючи від людського, намагаюся поринути у своє. Таке тепле, звичне…

 Призма, яка відділяє людське від міфічного, така тонка, проте така різна. І кожен раз, повертаючись туди, звідки не знала іншого виходу, роблю ковток повітря духмяного, що зцілює мене. Можливо, лише фізично, та не морально… Людське ж випило з мене всю кров. Та кажуть, що міфічні істоти не мають крові. То що ж тоді тече в мені? Що пульсує, коли бачу тебе… З нею, чи самого. Що тече в жилах, коли так прудко тікаю у свій міфічний світ? 

А коли ж втечу, то така спокійна, неначе та лісова призма звільнила мене від проблем, переживань. Ось так пройду крізь неї – і своя… Вільна, міфічна, жива. Не хочу повертатися назад знову. У те холодне, чуже й зовсім не зрозуміле мені. 

Тож, можливо, залишитися тут? Гуляти із пристрасним Перелесником і щоночі думати про іншого? Мучити серце чи совість? Та я не можу… Тому стану вербою. Буду споглядати на тебе щодня. А ти навіть не здогадуватимешся… Любий…

Поділитися з друзями