Простягаю долоню до неба. Намагаюся вхопитися за секунди, натягнуті струною над прірвою смерті, але… Падаю вниз.
Благаю, ухопи мене за руку. Дістань з океану сліз утопленицю. Витягни на берег правди. Розкуй кайдани солодкого болю-дурману, що травить серце й душу. Перегорни сторінку й вирви попередню. Перепиши мою долю, благаю!
Зовсім скоро прийде та сама весна, але я не хочу!.. Не хочу, щоб хмари стягалися над ясними блакитними очима, не хочу в’янути кленовим листям на очах в інших, не хочу рівнятися з асфальтом… Не хочу!..
Припини мої страждання, загорни у волошкові стеблини, обійми лавандовими квітами, задуши ароматом ванільного щастя. Прошу, не рань моє серце ще раз! Я не витримаю, знову вниз зірвуся.
Час крокуватиме порожніми коридорами буття без мети й напрямку, а я сидітиму на підвіконні дев’ятого поверху, спустивши ноги вниз. Але стрибати не хочу. Ухопи мене, стягни на холодну кахельну підлогу. А якщо не встигнеш і я упаду? З усіх утрат втрата часу найтяжча, повір…

Поділитися з друзями