Любов. Він точно знав, що тільки це народжує на світ прекрасне. Як би не намагався створити щось під іншими враженнями – не виходило. Точніше виходило, але зовсім не так. Намагався із заздрощів побудувати сонячний промінчик – той розпався на альфа-частинки, навіть не долетівши до землі. Тоді пробував із цікавості сконструювати місячне сяйво… Цей винахід був, звісно, вдалішим, але якимсь неживим. Пошуки непідробних вражень довго тривали…

Ювелір, так його звали, належав до старовинного клану майстрів, які займалися створенням природних елементів уже не одну тисячу років. Їхніми замовниками були найрізноманітніші істоти: від лісовиків до літавиць, та найважливішими лишалися Сестри-Погодовласниці

Ювелір прагнув створити щось неповторне, аби виділитися на фоні однотипних винаходів старших братів. Він не розумів, навіщо займатися лише вдосконаленням чинних оздоб: нові сорти квітів вигадувати чи покращувати процес фотосинтезу. Вінцем успіху вважався кольороспектр осінніх листків (!) і веснянки на людських обличчях. Невже неможливо вигадати чогось кращого? От Ювелір і перепробував усі можливі способи. Поки що жоден експеримент не вважав вдалим.

Близилося Стрітення. Грандіозне свято, де на цілком рівних правах зустрічалися Владики Погоди. Таке траплялося раз на астрономічний рік, тож майстри не мали права втрачати можливості показати свої доробки Сестрам: може, щось із цього почне впливати на світ.

15.02. (12:00) 

Усі поважні істоти з’їжджаються в храм світобудови. Ювелір уперше в житті побачить цих Панночок. Він тривожиться, адже найкраще, що може запропонувати, – напівживе місячне сяйво. Весна та Літо навіть не поглянуть на його роботу: занадто похмура. Єдина надія на пані Осінь! А як же Зима? Подейкують, що це нестерпна особистість і на дарунки майстрів вона навіть не дивиться.

15:00

Зала змовкає. Поважні пані простують гідно, роздивляючись цікавинки. А вона ніби біжить. Морщить носа й тримається якомога далі від сестер. Їй усе одноманітне. Ювелір не може відвести очей від її білосніжних кучерів та  холодної постави. Летить! Минає родичів і раптом зупиняється над його недолугим винаходом.

– Скільки? Скільки ви хочете за цю мертву матерію? – Зима говорила відсторонено, але мовчазна реакція юного майстра почала її дратувати. – Ви язика проковтнули? Я питаю: скільки ви хочете за це тьмяне світило?

Наче оговтавшись від сну, Ювелір промимрив:

 Це подарунок. Буду радий, якщо він стане вам у пригоді.

– Безплатно? Добре, буду чекати це в моїй зимовій резиденції. Можете бути певним: стане. Я ще жодного разу нічого на цьому поклонінні не брала. Квіти взимку не ростуть, веснянки в людей не з’являються, та й естетичної краси мало. А ночі в мене предостатньо. Трошки яскравішими зробити їх не завадить.

І вона щезла. Ніби й не було поруч. Ювелір намагався запам’ятати кожне слово, яким вона його нагородила, ця дивна й неприступна Зима. Каже, що квіти не ростуть? Веснянок немає, та й естетичної краси теж? Нічого. Він зробить…

Уже наступного ранку в зимовій резиденції вікна вкрилися візерунками. Зима не могла збагнути: звідки б їм узятися. Підійшовши до вікна, прочитала на склі послання: «Виходьте, Королево, надвір. Побачите небачені дива». Напис зник. Щось інтуїтивно тягнуло до ґанку. Може, це такий невдалий жарт кур’єра? Вона ж чекає посилку від майстрів, і хто його знає, як вони те роблять.

Вийшла. В обличчя одразу ж полетіли маленькі кристалики. Було колючо й несподівано! Рука потягнулася до маленького люстерка, яке завжди лежало в кишені сукні, і побачила там щось схоже на ластовиння, але біле й чудернацьке. Неприступна Зима усміхнулася:

– Що ж воно таке? Трошки поколює, але таке красиве…

За мить це «щось» розтануло, але її інтерес до навколишнього світу зріс. З неба продовжувало сипати. За дитячою звичкою спробували хоча б щось упіймати: на рукавичках виднілися маленькі незрозумілі фігурки. Якби вона ніколи не бачила садів у старших сестер, подумала б, що то квіти. Холодні, не пахучі, але квіти.

Зима затамувала подих. Що ж буде далі? Але сувора королівна крикнула навдивовижу м’яким голосом:

– Майстре, я замовляла у вас світло! А ви мені тут незрозуміло що показуєте! Маю зізнатися, це незвично прекрасні речі, але навіщо ж ви мене дражните? Або віддайте пакунок, або розповідайте таємницю цих дивин!

Ніби чекаючи подібного вигуку, перед Зимою з’явився Ювелір.

– Ваша Високосте! Про свою обіцянку я не міг забути, і місячне сяйво давно у вашому розпорядженні! Що ж стосується цих дивин, то я назвав їх сніжинками. Ви вразили мене до глибини душі – і якась небачена сила змусила мене за ніч створити те, чого не міг вигадати роками. Найвеличніша серед Погодовласниць, Зимо, прошу Вас дозволити залишитися вашим придворним майстром. Обіцяю, що створюватиму речі, за які Вашу пору року любитимуть так само сильно, як я Вас. На більше не претендую: тільки бути поруч. І якщо Вас дійсно захопили ці кристалики льоду, вони можуть підкорити душу не однієї людини…

Любов. Зима, мабуть, вперше почула це слово. Вона затримала погляд на Ювелірові трошки довше, ніж годиться поважній дамі. Хай буде, як хоче цей дивний майстер. Хай Ювелір лишається в зимовій резиденції та створює такі ж прекрасні речі. Начебто він назвав їх сніжинками. І вони прекрасні…

Поділитися з друзями