День 23 лютого нічим не відрізнявся від інших, і здавалося, що ніякого повномасштабного вторгнення, про яке останнім часом говорили звідусіль, не буде. Можливо, я й справді вірила в щось таке, а можливо, просто не хотіла сприймати страшне майбутнє.

На годиннику  майже одинадцята вечора, і роботу вже закінчено. Тому  дивилася телевізор, одночасно готуючи собі трав’яний чай. Після такої вечері  просто пішла спати. Звучить так нереалістично, та ж хто думав, що “це” розпочнеться саме завтра?..

Моїм  завданням було задокументувати перший день повномасштабної війни, розпочатою сусідкою-терористкою – Росією. Натовп стояв чергами за хлібом чи водою, оглядаючись навкруги на кожен звук, виїжджав колонами до сусідніх міст, ховався у бомбосховищах або, коли не було вибору, у метро. Усе це я зберегла на фотоплівці, бо така вже в мене професія – фотожурналістка.

Захоплювалася цим ще з дитинства, тільки не в такому світлі уявляла своє майбутнє, пов’язане з фотографуванням. Але за цими кадрами, мабуть, писатимуть підручники. Можливо, навіть якийсь із моїх знімків там з’явиться.

Найстрашнішим було бачити те, як місто твого дитинства руйнують щоднини, на очах. Поки військові журналісти перебували в зоні бойових дій, війна сама завітала до мене та мого Харкова. Тож альтернативи не мала: мусила поєднати свою повсякденність з руїнами та камерою.

Подія, котра вирізнялася з-поміж цієї нескінченної трагедії – знімки зруйнованої Салтівки, зроблені моєю рукою, в одному з європейських журналів. Звісно, хотілося, щоб моя робота з’явилася там не за таких обставинах, але маємо те, що маємо. Хотілося, щоб ці світлини допомогли зупинити війну… Багато чого хотілося в той час…

Чесно кажучи, у нас чимало журналістів, котрі виконують свою роботу першокласно, намагаючись донести світові документальні кадри того, чим живе моя Україна. Але чи всі адресати бажають відкривати очі, навіть коли докази неспростовні?

Я могла би згадати про друзів, яких знайшла за цей час. Хтось із них загинув або, як наразі звикли писати в державних ЗМІ, “пропав безвісти”, дехто – тяжко поранений. Історії людей, з якими довелося познайомитися, далекі від рожевих мрій. Розповіді були різними: від смерті рідних – до зґвалтування, від втраченого дому – до сирітства, від інвалідного візка зі зламаним колесом – до старої вівчарки, яку несли на руках… Зараз мені здається, що вони вразили мене навіть більше, ніж руйнація міста. Хоча ні. Такі речі неможливо порівнювати.

Одного разу до мене підійшла колега:

–Завтра чергова евакуація, – повідомила, – ще є вільні місця.

Було важко не зрозуміти, до чого ведеться.

–Гаразд, я… Моя бабуся. Можна буде її записати до списку?

–Звичайно. Тебе ж також, я сподіваюся? – після сказаного, не давши мені шансу відповісти, одразу пішла до автобуса.

Евакуація відбулася 17 травня до Львова. До того часу я встигла зробити декілька знімків, щоправда, дещо нашвидкуруч. Тож роздивлялася їх під час поїздки.

У маленькому містечку я прожила недовго. Довелося витратити чимало часу та сил, аби знайти помешкання для бабусі, бо мало хто хотів брати жінку в літах, але мені все ж таки вдалося це зробити. Потім я намагалася волонтерити, щоб хоча б якось відволікти себе від думок. А вони були бентежними, тривожнішими навіть за ті, які що виникали в Харкові. Складалося враження, що втрачаю контроль над ситуацією. Не вистачало просто читати мас-медіа, хотілося знову бачити все на власні очі. І фотографувати, залишаючи документи епохи. Здається, руки просто приклеїлися до камери. Тож, не повірите, я взяла квиток до Харкова!

25 червня. Добре пам’ятаю цю дату. Мені пощастило, бо вже наступного дня я їхала в потязі назад, до рідного міста.

Я повернулася. Але то вже були інші відчуття… Дивно: там, де тихо – страшно, а там де небезпечно – погідно. Проте повернувся не тільки спокій, повернулися жахливі історії людей, ракети, вибухи, сирени, тривоги … Смерть, багато смертей.

Мушу сама пізнати й показати іншим пекло війни, як у ньому живуть, борються, лагодять, ремонтують, випікають хліб, народжують дітей героїчні, стійкі та незламні духом люди. Які емоції вони переживають у найгостріші моменти? А ми, журналісти, фотокореспонденти поруч. Назавжди!

P.S. Під час одно з артилерійських обстрілів життя моєї знайомої журналістки обірвалося. Сьогодні я пишу за неї, про неї, від неї. Як спомин, як пам’ять…

Поділитися з друзями