Лежу в госпіталі під свист куль. Не знаю, чи повернуся взагалі… Людей виносять десятками, привозять сотнями. Важко дихати, але не можу лежати, поки ховають товаришів.

Люба, будь ласка, пиши мені. Не кажи дітям, де я… Їм такого жахіття краще не знати. Тут все зовсім не так, як по телевізору. Немає камер, нормальної зручної форми і взуття. Уже мозолі на мозолях. Поки сестричка не евакуювала мене з червоної зони, я лежав між землею і кров’ю, а набої брав у загиблих братів. Але я не жаліюся: знаю, навіщо я тут.

Знаєш, учора згадав, як на першому побаченні до нас причепилися якісь п’яниці, ми тоді не на жарт злякалися. Зараз я вже нікого не боюся, бо найстрашніше вже побачив. Коли починають тремтіти руки або немає сил тримати автомат, згадую перший забитий гол сина і його радість, згадую, як ми відвели дочку на танці, як вона плакала, коли щось не виходило, як ми нею пишалися, коли здобула свою першу медаль… Згадую, навіщо я тут…

Війна – це не тільки смерть, це й життя. Тут у кожного своя історія, родина, що чекає вдома, свої страхи і мрії. Просто пам’ятай про мене…

Люблю…

                                                                                  Твій захисник…

Поділитися з друзями