Слизько. Мряка. Вітер задуває в кожну мікрощілину між шарами термоодягу. Мабуть, зимове взуття не надто комфортне на трасі з перешкодами. Такий висновок я зробила в процесі польоту макіяжем до землі... Пощастило: лиш трохи забила пальця.

Темно. Ніч удень. 7 годин хоч якогось світла у 24–годинній добі. На жаль, це не поліпшує продуктивності, навпаки: прокидатися — важко, не відвідати царство Морфея о 16 годині — щось із жанру фантастики.

Сніжно. Листопад. Намагаюся не думати, що після дощу вся золота краса перетвориться на суцільну калабаню. Поки радію здатності тієї білої субстанції відбивати місячне світло. Бо ліхтарі в моєму дворі підступно вимикаються о 20-ій.

Тож. Ідучи о 22-ій крізь мрячний сніг і слизьку калабаню, потрапляю до вітряно-темної місцини. У подібні моменти намагання якнайшвидше опинитися не на вулиці перемагає здоровий глузд... Біжу, спішу…

Пощастило!

Забила тільки пальця.

Поділитися з друзями