Я щоразу шукаю тебе. Іду на твій весняний запах кучерявого волосся, яке закручене, неначе золоте колосся. Іду на твій голос, який бринить, як той струмочок, де ми зустрічалися. Кожної днини йду на місця, де бачила твій силует. Навіть коли снишся, устаю, не розплющивши очей, та шукаю тебе, шукаю… 

То чому ж тебе немає? Коли я вже побачу тебе, почую… Шкодую, що не роздивилася тебе всього: від кінчиків пальців аж до маківки. Усю себе віддала б за твій портрет. Ти тільки дай ще раз подивитися на тебе, поговорити. І я піду, мене більше ніколи не побачиш. Зайду за той високий очерет і зникну. Тепер ти спробуй, як це шукати. Безнадійно…

Піду так, як пішов ти. Не залишу тобі й звісточки. Не залишу тобі й свого подиху, бо не буде що й давати. Видихалася вже вся… Розумієш? Не хочеться мені й оченят своїх розплющувати, бо не побачу там тебе. Не почую з твоїх уст ім’я моє… 

Та чи встигнеш ти? Чи прийдеш… Це тільки боги знають. Ні ти, ні я. Тож хто пожертвує собою? 

Заморилися вже мої розширені зіниці від згадки про тебе, бо… щоразу шукаю тебе. Чи знайду?..

Твоя Марічка 

Поділитися з друзями