З сигналів машин придумаю біт,
Покладу зверху пару акордів.
Хворіє гітара— запущений грип,
Хворіють серця пішоходів.

Струни холодні, а руки горять.
Ріже пальці блискуче залізо.
Люди байдуже навкруги майорять,
Та тікати зі сцени запізно.

Мій голос хрипить крізь дим та бетон,
Протяг завиє зі мною.
Ворони, розсівшись по сірих дротах,
Злилися з міською імлою.

Як стара запальничка, засяє ліхтар,
Спалахують сотні софітів.
Мій стадіон— кам’яний тротуар,
Не маю ні фанів, ні квітів.

Хтось зачепить ногою брудний капелюх,
Хтось кине затерту копійку.
Вдячним мотивом упоїться слух,
Поки десь ставлять каву на стійку.

Хмари народу шалено спішать
Цим містом, що душить та тисне.
А я – музикант, мені б заспівать,
Та часом бракує вже кисню.

Сиджу наодинці між купи облич,
Обіймаю дбайливо гітару.
Стане сумно – старого собаку поклич,
Найвірніший слухач із бульвару.

Ця мелодія міста гучна і протяжна,
Наче кашель надсадний, хронічний.
Звучання туманне, як кіптяви пряжа,
Та і в ній свої ритми циклічні.

А я стану нотою в цьому оркестрі,
Розчинюсь серед галасу люду.
І нехай подорожні цих декількох метрів
Насолодяться вродою блюзу.

 

Поділитися з друзями