Мій ноктюрн
Холодно в безкінечному мороці буття. Загорнулася в місячну ковдру. Зірвала з неба зірки й сховала в собі. Байдуже, що космос тепер пустує. Ще вчора вітер помер в ароматі літнього степу, а вже сьогодні вирує в артеріях, виграє на кларнеті дивовижної ночі.
Здається, хтось потонув між спалахами світла й обіймами темряви.
Яскрава заграва замріяних зірок блукає венами. Тіло стало неосяжним космосом. Місячний серп застиг у долонях в очікуванні серенади вовків. Планети збилися в клубок десь між павутинням бронхів у легенях. Дихаю Всесвітом. Небо кольору індиго пульсує у скронях, а космічний пил оселився у серці.
Ніч покрила світ сріблястою вуаллю й зосталась одна в порожньому космосі мовчання…
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.