У парку «Перемога» пройшло моє дитинство. З того часу багато чого змінилося, проте я все ще полюбляю ходити цими алеями. Зараз там тихо і спокійно. Іноді хочеться взяти плед, заварити собі термос чаю й прогулятися такими рідними стежками, котрі залишаться в моєму серці назавжди. А скільки спогадів…

Після дощу в калюжах досі видніється моя дитяча й така щира усмішка, від якої навіть незнайомим людям ставало затишніше на душі. Під час вітру, коли шелестить листя дерев, можна почути мій теплий, як светр узимку, та привітний сміх, бо я така щаслива після атракціонів на сімейних прогулянках. 

Особливо запам’яталися ігри з братом у кімнаті сміху, де ми ставали то великими, то маленькими, то як гілочка худенькими, то як фура великими. Якими та ким тільки там не ставали! Пам’ятаю, як колись так сміялася, що додому своїми ногами не могла дійти, тож братові довелось нести мене, мов маленьке кошеня, яке чи регоче, чи кашляє так, що всі ворони в парку порозліталися. 

А ще була ситуація, коли злякалася жучка, який обережно сів мені на пальчик, щоб, скоріш за все, зі мною поспілкуватися. Проте я так закричала, що він, бідненький, утік. Хоча тоді не тільки в нього могло зупинитися серце, бо всім перехожим, та особливо моїм батькам, було не до сміху, коли я закричала, як динозавр.

З часом парк став вже не такий яскравий та веселий. Проте, як на мене, мої дитячі емоції, усмішки та гучний щирий сміх уже став частиною цього місця. Здається мені, що маленька Настя ще досі там бігає та шукає пригоди. Так тепло від думки, що з роками ця, уже велика Настя, усе ще там бігає та шукає цікавинок. І обов’язково знайде! 

Поділитися з друзями