Холодні кристалики льоду опускалися мені на обличчя. Небо було вкрите білими хмаринками, неначе тітонька зима притрусила його солодкою ватою. Озирнувшись, угледіла, що на дахах будинків лежав мокрий сніг. Падаючи, сніжинки перетворювалися на снігопад, а я, затамувавши подих, поринула у свої думки.

 Уже готова була повертатися додому, але в один момент сани разом зі мною покотилися засніженим пагорбом донизу. Миттю мої улюблені сани врізалися в трухляве, понівечене дерево. Гадала, що нічого гіршого вже трапитися не могло. Але мене знову спіткала біда… 

 Потужна снігова лавина повністю окутала моє тіло, здавалося, що знаходжуся під теплою ковдрою. Помилилася… Через деякий час почала відчувати неприємний холод, який щохвилини пронизував до кісток. Моє тіло повністю оніміло, стало неймовірно боляче й страшно…

 Не знаю, що б зі мною трапилося, якби не Джек. Він мав світлу шерсть, яка зливалася зі снігом, а собачий погляд пробирав до кісток. Не зводячи з мене зеленуватих очей, він пильно придивлявся.

 Песик був маленьким та дуже милим. Його очі блищали й слідкували за мною. Спочатку я дуже сильно здивувалася, але незабаром зрозуміла, що цей песик може мене врятувати. Звичайний собака, та на нього всі сподіванки. Я ледве витягла руку та простягнула її до м’якенької шерсті тварини. Він нікуди не тікав, а слухняно стояв біля мене та щось зважував.

 – Песику, що ж мені робити? – хриплим  голосом спитала я. – Як мені вибратися звідси? 

Раптом собака кудись швидко зник. Утративши надію на порятунок, я заплакала. Сльози застигали на моєму обличчі…

… Наступного ранку прокинулася в лікарні, дивом урятована. Як потім довідалася, пес, який мені трапився в скрутну годину, належав місцевому мисливцю. Саме завдяки йому та господареві я не замерзла. 

З того часу в мене з’явився новий друг!

Поділитися з друзями