Мені дуже пощастило. Не вчора і не сьогодні. Просто пощастило народитися в зеленому й квітучому куточку земної кулі — в Україні. Точніше кажучи, на Полтавщині. Біля мого житла і навіть на відстані ста кілометрів немає заводів чи фабрик, які б отруювали життя мені й усім навколо. Це регіон сільськогосподарський, де вирощують “жито, пшеницю і всяку пашницю”. Клімат помірний, а природа лагідна. Тому й не знаю, як то жити у великому індустріальному регіоні. Маю вдосталь їжі, свіжих і корисних овочів і фруктів. У нас чиста вода тече з водогону в домівці та джерельна в колодязі біля хати. І повітря свіже та густе. Ні спраги, ні голоду я ніколи не знав. Моя земля благословенна. Вона нас годує, поїть, лікує. Тому маю навчитися берегти все це, бо чи буде так завжди, не знаю.

Сто років для планети — це лиш мить. Для людини – вік. Бабуся розповідала, що в дитинстві на санчатах вони каталися зі стріхи хати. Снігу стільки намітало, що аж до бовдура діставало. І двері в старих хатах відчинялися тільки всередину, щоб узимку, коли снігу багато було, можна вийти з хати. Минуло лише 60 років, а снігу взимку іноді не вистачає навіть землю від морозу прикрити. Про те, щоб на санчатах з гірки летіти, годі й говорити. Навесні танути немає чому, не воркочуть, не виспівують тисячі маленьких водоспадиків та струмків в ярах та балочках. Не наповнюють собою ставки та озера. То й пересихають вони.

Був у селищі Диканька ставок з вербами та качками. Великий ставок, гарний. Якраз посеред нашого селища. Повз нього доріжка обабіч. Жаркого літнього вечора біжу малим по тій доріжці вздовж ставу, а там прохолода й комарі з бабками гудуть. Пахне мокрою травою й очеретом. А птаства скільки там різного жило, водяні курочки з качками свійськими й дикими впереміш плавали. Зараз лишилися лиш хащі верболозу.

Можливо, ви подумаєте, що то люди засмітили той ставок, то він й висох? Скажу відверто – ні. Той став дуже давній був, ще за князів Кочубеїв радував диканчан своєю прохолодою. То ж не одне покоління їх, як і моя мама з бабусею, коли в школі навчалися, ходили розчищати джерела від сміття та гілок. Звичайно, кожного за руку не втримаєш, то може хто й смітив тихенько. Та, на мою думку, проблема ховається десь глибше. Пішла вода. Зникла. Та і все. Там, де луки були, де жаби зелені в теплих ковбаньках спини гріли, жовтець ціле літо цвів, зараз трактори їздять, ниву розорюють. Висохли луки, пропав жовтець. Не їздив би там трактор, якби води до пів колеса було.

Так зникають не просто озера, ставки, луки. Це й чиїсь домівки з їхніми малими мешканцями. Тихо, непомітно. То ж як так сталося, що за десять років висох великий двохсотрічний ставок, повисихали луки, зміліли колодязі? Починаю цікавитися, докопуватися, як кажуть, до суті питання.

Виявляється, зараз дуже модно й популярно мати власну водяну свердловину в оборі. Зручно, відносно не дорого, швидко, самому тиждень копати не треба. Приїхала машина, пробурила дірочку в землі вузеньку, до 20 – 40 метрів завглибшки, трубу вставили в неї, насос причепили — та й маєш собі воду. Хочеш – город влітку поливай, хочеш – басейн наповнюй. І так майже в кожного. А головне – та вся вода безкоштовна. Бо ніхто ніде не веде того обліку, скільки, де і хто набурить.

Довго шукати не доводиться. Перше оголошення в інтернеті: «Буримо свердловини в Полтавській області. За сім років роботи обладнали понад п’ятсот свердловин, набули вагомого практичного досвіду». Ознайомившись з цією пропозицією, додам, що технічне спорядження дозволяє пробурювати свердловини аж до трьохсот метрів у трьох водоносних горизонтах:   алювіальному Полтавському, Харківському і Бучацькому. Це основні три горизонти залягання пластових вод у нашій області. Ці горизонти різняться трохи за мінеральним складом, кількістю води та глибиною залягання. Для господарських потреб індивідуального характеру найчастіше використовують свердловини глибиною від 10 до 50 м. На цій глибині, в залежності від рельєфу та висоти над рівнем моря, і залягає алювіальний Полтавський горизонт пластових вод. Саме він забезпечує функціонування поверхневих екосистем. З нього живляться кущі, дерева, він підтримує наші річки озера, болота в період посух. А от наповнення його відбувається за рахунок атмосферних опадів.

«Як то? — запитаєте ви. — Невже в області не ведуть облік використання водних ресурсів?» Звісно, ведуть, але є нюанс. Обліку підлягають поверхневі підземні та морські води. У нашому випадку мова про підземні. Централізоване забезпечення водою населення та підприємств в промислових об’ємах здійснюється з Бучацького горизонту. Він рівномірно поширений на території Полтавської області, найбільш повноводний, залягає на глибині 300 – 800 м. Ця вода обліковується. Забір води з поверхневого алювіального Полтавського горизонту для забезпечення централізованого водопостачання не здійснюється, бо він значно менший за товщиною, і має пластово-острівне поширення. Тобто є ділянки, де зникає. Ним користуються тільки приватні господарства. То ж і обліку цієї води немає.

Проаналізувавши покази Гідрометцентру, бачимо, що кількість опадів зменшується, то ж і наповнення горизонту менше, а об’єми використання води різко зросли саме за останні десять років. Додам, що в регіоні працює не одна компанія з буріння артезіанських свердловин, які незабаром з’являться в кожному дворі. Стає зрозуміло, чому за десять років висох ставок, який існував не одне століття. На жаль, таких ставків не один і не два. Тільки в Диканьці три мені відомі. А скільки їх таких, що тихо зникли з поверхні назавжди? Можливо, хтось з експертів скаже, що проблема невелика й ми не відчуваємо нестачі води. А мені здається, що це тимчасово. Там, де товщина пласта вже вичерпалася, бо була тоншою, на поверхні замість луків сьогодні поля й чагарник, а завтра залишиться суха земля без рослин і тварин. Враховуючи, що це завтра наступає протягом 5 – 10 років, постає питання: скільки поколінь людей, ще зможе жити на цій території. До речі, і ці свердловини з такими темпами використання води теж не довговічні. Звичайно, ніхто не може вплинути на кількість опадів, щоб вирішити проблему наповнення горизонту. Але врегульовувати об’єми використання води, упевнений, також ніхто не буде. Для населення це зручно, для політиків і підприємців –— вигідно. А природа…

Тому сьогодні я хвилююся й мрію, щоб люди навчились економно та відповідально використовувати всі ресурси й блага своєї землі. Бо відповідальні вони, перш за все, перед майбутніми поколіннями, дітьми й онуками, яких може й не бути. Зникнуть тихо і непомітно. Разом з природою. Звучить гнітюче, але, на жаль, так близько до істини…

Поділитися з друзями