Півкроку до палкої осені, а на серці лише зараз скресла крига. Кажуть, ріки під льодом не замерзають, а моя душа майже весь рік закута в льодяні обійми. Та й гори здаються нижчими, ніж їх малює уява. Прірва… Падаю вниз, щоб знову злетіти. У сотий раз. Чи, може, уже в тисячний?

Любов… Я шукала її в книжках, у полотнах, навіть у квітах. I в людях також намагалася. Намагалася… Вирвати з палаючих грудей скалічене серце й піднести його на тарілочці з золотавим бережком? Легко, це ж у моєму стилі! Дарувати свою душу, сподіваючись отримати у відповідь бажане. Витрачати себе, калічити, а то й повністю ламати (до останнього живого місця)…

Хоч бери й друкуй у газетах: «Віддам все на світі за почуття любові». Або розклеювати в під’їздах оголошення з текстом: «Продам серце. Не дорого. За краплину ілюзорного щастя».
Шукати, здавалося, стало сенсом буття. А потім ненавидіти себе, бо занадто слабка й залежна від «дурману».

Любов… Я реально стала наркоманом. П’ять кубиків солодкої отрути прямо у вену. Ні, не багато. Підробка слабша за оригінал. Зростала залежність, а разом із нею й порожнеча. Немов увесь морок оселився в грудях, а темні думки – у мозку. Біль від спаленого вщент серця попелом розноситься світами, залишаючи в тілі нішу для гадючого кубла. Вітер кістки перемиває, а підсвідомість знову й знову благає: «Не залишай спроби шукати між складеним мотлохом у підвалі, доки не віднайдеш бажане».

Любов… Спалила «валентинки» у вогнищі страждань, а дитячі іграшки поховала під стареньким кленом. Між серпантинами тонкого світу пошуки видалися важчими, ніж в океані безтурботного буття. Можливо, вибираючи складніший шлях, віддаляюся від мети?

Ковток повітря, щоб не потонути. Пірнаю. Хвиля змиває страх, і все ж підкидає надію поверх бажань.

А може, це і є любов: лікувати рани на серці й власні залежності? Ні, це ще один пошук… Пошук себе. Адже неможливо просто заповнити порожнечу іншою людиною тоді, коли не вистачає частинки власної сутності. Ця винагорода – найкраща отрута для душі.

Поділитися з друзями