Молодість – не вік людини, а стан її душі

1952

Вони познайомилися звичайного весняного дня по дорозі зі школи. Дівчинка семи років та дванадцятирічний хлопчик. Вона, у білому платті в горошок, сиділа на траві під великою яблунею, тримаючи маленькими рученятами забите колінце й відчайдушно дмухаючи на нього. Сльозинки капали й залишали на сукні мокрі цяточки. Хлопчик присів навпочіпки й сам почав дмухати на ранку. Вони зустрілися поглядами. Чорний шоколад та заплаканий молочний. Дівчинка показала язика й відвернула голову, при цьому не відмовляючись від допомоги. Хлоп’я розсміялося й поцілувало маленьку в скроню. Уже наступного дня ці двоє бешкетували, гралися в хованки в бабусиному саду та куштували смачні яблука. Так і розпочалася їхня історія. 

1967

Лило як з відра, небо затягли хмари, а вітер так і поривався змести останнє листя з гілля, яке привітно махало вслід парі, що пробігала поруч. Вони, ніби маленькі діти, стрибали по калюжах, збивали з ніг  перехожих із різнокольоровими парасольками й, забігши в знайомий провулок, цілувалися, аж допоки небо не підперезала веселка, розмахуючи своїми яскравими стрічками й огортаючи ними двох молодих людей. Парубок обіймав дівчину, вдихав запах її мокрого волосся. Вона повернула до нього голову й показала язика, а він усміхнувся, поцілував її в скроню й почав лоскотати. Веселий сміх лунав навсібіч. Тож дощ скінчився непомітно… 

1980

З дитячої кімнати лунала ніжна пісня, яку співала молода мати, заколисуючи двох маленьких дівчат, що, тісно притискаючись одна до одної, лежали на ліжку. Одна старша, років зо три, із чорнявим волоссям, інша ще зовсім немовля з біленьким пушком на голові. Коли діти, потрапивши у світ Морфея, спокійно засопли, жінка вкрила їх простирадлом і подалася до чоловіка. На кухні лунала якась простенька мелодія, а він стояв біля вікна, тримаючи в зубах цигарку, мугикаючи приспів та вистукуючи пальцями по підвіконню в такт. Вона усміхнулася, тихенько підійшла й різко вхопила його за плечі. Чоловік із переляку впустив цигарку й сахнувся вбік. Та жінка піднялася на пальчики й обдарувала поцілунком у носик. І враз кімната наповнилася мелодією вальсу. 

Чоловік, як джентльмен у чорно-білому кіно, елегантно запросив її на танець, а вона, сміючись, зробила “реверанс”. А потім, ніби забувши, що грає леді, показала язика й підморгнула. Коханий закотив очі, притягнув її до себе й поцілував у скроню. Так вони й танцювали посеред кухні… Обіймаючись, насолоджуючись спокоєм та незважаючи на те, що вальс давно закінчився. 

1999

Відчиняються двері й будинок наповнюється плачем немовляти. Бабуся й дідусь – о Боже, тепер вони дійсно можуть себе так називати –  підлітають до дитини й забирають її з рук матері. Та для пристойності ще трохи поплакала, а потім почала зацікавлено розглядати рідних. Бабуся пустила декілька сльозинок радості й розповіла онучці, як вони її чекали. Мала, нічого не розуміючи, беззубо усміхалася й намагалася дістатися до волосся бабці. Коли честь потримати дитину перейшла до дідуся, та якось підозріло подивилася на нього, а потім… показала язика. Дід, здивовано глянувши то на дружину, то на маля, почав заливисто сміятися й цьомкати лялечку в щічку, а дружину – у скроню. Увесь вечір він розповідав усім про цей цікавий випадок і щасливо мружив очі. Когось онука йому нагадувала… 

2019

Весняний вечір тихо спускався на дахи будинків. Стоячи у квітнику й витираючи піт із чола тильним боком долоні, вона роздивлялася свої нові жоржини поміж інших квітів. Він підійшов, теж зморений і розпашілий, тримаючи руки за спиною. Коли вона запитала, що ж там, чоловік, усміхаючись, простягнув їй букетик диких ромашок. Просто так. Ні, не просто. Тому, що він її кохає. Жінка взяла квіти обережно, ніби вони були найціннішим подарунком у світі, вдихнула аромат й притисла  до грудей. Стримуючи емоції, підійшла й узяла чоловіка за руку, говорячи, про вдячність. А потім… не витримавши, показала язика. Чоловік узяв її обличчя в долоні й поцілував сиву скроню. Жінка всміхнулася, притулилася й заплющила очі. Щасливі…

І в сяйві сонця, що зникало за обрієм, вони зовсім не виглядали як мої дідусь та бабуся. Швидше, це були двоє молодих закоханих, чиї душі іскряться від любові й грають безмежними барвами юності. 

Дивлячись на них, огорнутих промінцями щастя, ніби теплими ковдрами, уявляю підлітків на першому побаченні. Тому з упевненістю можу сказати: молодість – не вік людини, а стан її душі.