Моно-но-аваре*
Є листи, які ніколи не відправлять, як і твори, які ніколи не прочитають. Знаєш, у моїй душі було не одне багаття, тож, мабуть, слова вже не вартують і центу. Туман переплівся з ожеледдю, думки – з хмарочосами, а проза, кажуть, обросла метафоричністю. Мені ж і вигадувати нічого не треба: до брили, що падає, додати сотні вогників у вікнах – дорівнює скорбота…
Це дещо більше, аніж вимкнене світло… Це навіть не просто відхилена завіса, це оголений пагорб. Під нуль. З крижаними квітками по периметру.
Відлига наче й добре, але не тоді, коли брилою по голові. Мінорні ноти ж лише для гармонії, а не заради какофонічної увертюри… Розумієш?
Смуток теж буває щасливим. Моно-но-аваре. Тобі важко усвідомити значення цього слова, бо українська душа настільки багаторівнева, що перевищить і Джомолунгму… І настільки глибока, що здолає й Маріанську западину.
Пращури навчили нас крайнощам. Якщо сумувати – то впиватися горем, якщо радіти – то звертати гори. А японська філософія краси навіть у печальному – складніша матерія. Навіть серце… і воно прагне щирості! Це вплетено в ДНК. А от коли настає сум’яття – трохи лячно: присмерком являється вода, пам’ять булькає змінами, а чорні фарби обрамлюють малахіт.
Усе ж таки моє запаморочення окропило слово правдою, тож час доторкнутися до Сходу, але стояти тут, на батьківських стежках, і не боятися того, що відчуваєш. Почути себе – важливо… І крізь віки, й у сьогоденні.
*Моно-но-аваре – приємний смуток.
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.