Зігрій мене своїм теплом. Не плети сніжну ковдру, не морозь мої почуття. Проклади хризантемами стежку до серця. Обійми так, мовби це востаннє. Крок до вічної ночі. Вороття назад немає.
А може, до світла дістатися спробувати навскоси? Перерізати стрічку принципів навпіл, викинути частину в бурхливе море, а іншу обв’язати на вершині найвищої гори. Запали вогонь ванільними сподіваннями, терпкими стражданнями, м’ятежними думками, надіями на світле завтра, гарячими люблячими сльозами… Міст до моєї душі вже сама доля проклала, залишилося прірву, по вінця наповнену темрявою, перейти над буденністю.
І ось ми прямуємо назустріч сонцю, не звертаючи уваги на заздрісні погляди інших. Ідемо туди, де серця точно запалають і ніколи не погаснуть, ніколи! Які б археологи не копали правду чи то між рядків книжок, чи то під землею, – вони до нас не знайдуть безсмертного вогню.
Ми дісталися до сонця. Повірити очам не можу. Тут серце б’ється значно швидше. Але мить — і ти помітив, що я райською пташкою стала. Одягла тіло в золоте, палаюче вогнем пір’я та злетіла до пухнастих хмар. Перетворилася на Жар-птицю.
Твоєї любої дівчини більше немає. Та прошу, коханий, не божеволій. Я обіцяю являтися в снах, примарою в проймі вікна, силуетом птаха тебе супроводжувати крок за кроком. І також до раю приведу, чекай. Ще зможеш обійняти, повір. Не спіши у світ до мене, встигнеш розфарбувати сірі стіни свого дому без своєї Жар-птиці. Навскоси дістатися фіналу легше, ніж прямувати до раю вслід за мною. Тоді, біля серця вогню, ти занадто сильно мене зігрів і ненароком спалив.
Ненароком…

Поділитися з друзями