Я дописав своє життя на папері й поставив останню крапку. Тепер моя душа поєднається з твоєю, люба Жар-птице. Зірки не сяють поодинці, це аксіома.
Моя юність-молодість пролетіла дзвоном замість вітру в порожніх чотирьох стінах. Лиш інколи мандаринове серце освітлювало сіру фарбу замість шпалер. А в мене алергія на цитруси, ти ж пам’ятаєш. Ех… Бували інші роки. Здобув освіту за фахом археолога душ, а насправді ж перечитував між запилених рядків сотні разів застарілі біографічні нариси. Півкроку до пенсії, а вже набридла старість.
Люба Жар-птице, я ніколи не зможу стати справді дорослим. Це не про мене, повір. Дитячу байдужість і наївну усмішку літами не перекреслити. До сьогодні сиджу на кухні під дзижчання бджіл за вікном, дивлячись на твій фотопортрет у скляній рамці. Ти стала для мене стежинкою до нового життя. Бездушні дощі, люті заметілі й пекуче сонце нищили цей шлях… Та я йшов все одно до кінця, не звертаючи уваги на непогоду навколо тонкої душі.
Пробач, моя надіє, я зійшов з дистанції та швидше дістався фіналу. Навскоси…
Глухо бив по клавішах фортепіано самотній на сцені великого театру з одним глядачем — долею. Навіщо ж вона мохом прокладала бруківку мого сіростінного світу? Лише ілюзорна м’якість. Як же все-таки чудово, що ти й досі чуєш мої беззмістовні ноктюрни, написані під звуки самотності.
Зовсім скоро розправлю реінкарновані крила й до тебе прилечу, чекай. А поки говорю лише крізь призму світів за п’ять хвилин до психіатричної лікарні. Майстерно заховався між рядків від таких же археологів…

Поділитися з друзями