Мій монолог для тебе, друже. Усі звикли звинувачувати мене в несправедливому правосудді, гріхах, бездіяльності, звичайній ліні. Насправді, усе відчуваю, як і ти. Тому що ти – це я. І в найближчому майбутньому (читай: «вічності») ми будемо разом. Можеш називати мене тінню чи володаркою життя, але я лише супутниця. Не треба перекладати на мене свої обов’язки. Усе, що потрібно, викладу на сухих, обвітрених долонях. Читай!

   Кажеш, що кидаю тебе за гріхи, але наяву просто гублюся. Саме тоді скитаюся лісом, залишаючи по собі червону нитку. Не для того, щоб повернутися назад, а з надією, що підеш за мною. 

Наш тернистий шлях пролягає крізь сухе коріння минулого, іти все важче й важче, п’яти сколоті сухими голками. А віття прогинається під важким небом, чіпляється дужо за плечі, зупиняє. Коли ти спинишся й відкриєш серце їхнім галасливим гидким промовам, обірветься наш кровний зв’язок. Залишишся в обіймах зневіри, а я остаточно заплутаюся в нитці, пов’язана намертво з лісом думок і спогадів. 

Ніколи власноруч не рубай жодного живого дерева у своїм саду: досвід – сукупність чужих діянь-пеньків і врятованих тобою крихких мемуарів-дерев. Невже стежина обірветься тут? Не повинна!

Ти, напевно, не бачиш, як б’ються об масив кори промені сонця, що прожекторами освітлюють наше життя. Натомість, ми застигли. Упевнена: птиці не щебечуть, скоріше насміхаються, бо тепер в капкані ще два бранці.

Благаю, звільнися від злих умів, не дай їм пробратися глибше. Розплутай нас. А я завжди буду на твоєму боці.

Твоя Доля

Поділитися з друзями