Монолог весняної квітки
У якийсь момент я відчула різкий ріст. Останнє, що пам’ятаю, – земля. Вона ніби відступила, пропускаючи мене. А потім уже сліпуче сонце.
Подивившись навколо, я побачила зелену траву, вона ніжно огортала землю. Було важко дихати, таку кількість свіжого повітря давно не відчувала. Дмухнув легенький вітерець, я підняла голову та побачила, як він жене кудись легкі, пухнасті, ніжно-голубі хмари. Усе здавалося таким новим, непізнаним. А неподалік стояли маленькі деревця з божевільно-білими квітами.
І знову вітер… Він зірвав їх та поніс арабескою. Я бачила все: сірі будинки, ніжно-рожеве небо з домішками червоного й фіолетового, зелену траву й навіть різнокольорового метелика.. Не бачила лише себе, не пам’ятала, що трапилося. Просто зрозуміла – це час для відпочинку, для нового старту, можливо, у старій грі, та все одно з шансом на власні помилки та правильні рішення.
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.