Коли тема запропонована,
але мотив – щирий

 Ось і завершилася наукова конференція. Очікуваний і напружений МАН позаду, навіть відомі результати. Це той стан, коли тиждень розтягся в місяць, день – у хвилину, а емоції розчинилися в лоні часу. Якщо у вас в житті траплялися карколомні події, ви мене зрозумієте.

Учора вночі довго не могла заснути: у животі кружляли тривіальні метелики, а думки – навколо стелі.  Метафоричної й звичайної. Річ у тім, що вона в мене трохи неординарна: такий собі плафон, прикрашений зорями.
Хоч утома охопила тіло давно, я розмірковувала: коли відчуваєш, що сягнув її головою, необхідно пробивати шлях до неба. Зірки не падають – знімаються, хоча… Колись у листі подруга назвала мене запалювачкою зірок, і це, мабуть, ближче до істини. Світло сьогоднішньої перемоги спрямовую у свою бентежну Плеяду Почуттів…

Ви можете подумати, до чого тут інтермецо? Знаєте, ночі довгі, особливо якщо серцю не спокійно. Окрім аналізу стелі, довелося апелювати до Коцюбинського. Уперше хтось на зламі століть зміг описати моє. Ця пауза сталася після альтової напруги й звільняла від погоні. Ніколи не намагалася дати їй ім’я, але завжди була вдячна за раптовість. 

Лежачи в ліжку й споглядаючи зірки моєї кімнатної галактики, я розуміла, що завтра, після захисту, знову прийде ВОНА. Бо дійсно втомилася. Бо треба згодом підкорювати нові вершину й запалювати нові зірки у власному сузір’ї.

Поділитися з друзями