Моє дитинство десь лишилось там…
Моє дитинство десь лишилось там,
Де в небі сонце, а не дим й розриви,
Де хліб і мед, і мамина рука,
А тут — війна… І я кричу надривом!
Відчув я страх, і лютість, і журбу.
Жахлива тиша. Вибухи. Руїни.
І кожна ніч з молитви і плачу.
Мій тато — десь на фронті України.
Чому, скажіть? Хіба я винен? В чому?
Хіба я прагнув їхньої війни?
Мені би сніг і танки із картону…
Не танки справжні, не кошмарні сни.
Як небо розрізав вогонь, я бачив,
І як світанок падає розбитий,
А мама скаже тихо обійнявши:
«Ти вір, не бійся – і відступить лихо».
Та як повірити у ці слова,
Коли кричать уламки в мене в серці?
Де був будинок — зараз вирва зла,
Де був сміх друзів — тільки звуки смерті.
За місяці я виріс на роки…
В моїх очах не місце для тепла.
Хоч я малий, та вчусь носити біль,
Як справжній воїн, хоч важка броня.
Я намалюю небо без заграв,
Поля, де жито й маки в сонці сяють.
Малюнок вийде без кривавих фарб —
Це світ, де діти щастя відчувають.
Я мрію про пісні, не про сирени,
Про сонце, а не вогнище руїн.
Я хочу чути голоси натхненні,
А не слова: “Це був твій рідний дім”.
Я хочу бігти стежкою у поле,
Де пахне хлібом, м’ятою – трава,
Де небо голубе, без бурі й болю,
Де радість, а не смуток ожива.
І ця війна не зломить нашу волю
Не забере ніколи у нас крила!
Я вірю: перемоги день настане!
Ми Українці — в цьому наша сила!
Моє дитинство десь лишилось там,
Де тато поруч, мама де сміється…
Для щастя місце і для дітвори
У цьому світі (вірю я!) знайдеться!
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.