Не маючи часу на буденність людського життя, блукаю стежинами емоцій. Саме вони є головним тягарем у моєму житті. Де-не-де зустрічаю радість: «Привіт! Як я щаслива тебе знову бачити». Упродовж подорожі змінюю курс, бо не дають моєму літаку набрати потрібну висоту горе, біль та гомін. Як ніколи, неприємно бачити людські проблеми, криштальні очі обездолених та «затурбованих» істот.

Досить! Моя душа потребує відпочинку!

Для цієї місії треба було прокладати недалекий маршрут. Я, природа, тиша. Саме цей ешелон приймає мій «боїнг» «Intermezzo». Тиша, яку відчуваю як командир повітряного судна, проникає в мене, неначе я губка. Чисте повітря, кристальне небо та пухнасті, мов зефір, хмари роблять мої очі спокійними. Оминаючи дощі та катаклізми на шляху, заходжу на посадку. Хіба це все? Роблю ще декілька останніх кіл навколо маленького аеропорту, у якому люди вічно кудись спішать, кричать та нервують. Ось наш пункт призначення. Отримую дозвіл, бачу смугу, випускаю шасі… Земля.

Наш політ завершено. Погода за ілюмінаторами напружена, +7. «Дякую, що обрали нашу авіакомпанію». Бачу, як по телетрапу виходять моє щастя, спокій, як гарно спілкуються кохання з відповідальністю. Посміхаюся. Виходжу з кабіни готовою, маю багато сил. Дякую, Intermezzo, за наш перший та неймовірно вдалий виліт!

Поділитися з друзями