Якщо чесно, хочеться забутися. Заснути сном мерців. Але це так малодушно — утекти: сховатися від проблем, людей, що завдають болю. Бігти й не оглядатися, що позаду тебе… Але ні, вони тебе наздоженуть, як ті хижаки, які почули здобич, її запах, що поглиблює страх. Звірі чують чорний, слизький та вогкий сморід жаху та ще більше скаженіють: мчаться вперед не спиняючись. Сильні лапи залишають велетенські сліди на вологій після дощу землі. Ці відбитки ще довго не зникнуть, вони закляті, зачаровані, щоб ще довго отруювати, не даючи шансу на одужання. Із пащ потвор виривається чорний дим, в’ється клубами під ногами. І все, що вдихне хоч краплинку того отруйного, їдкого курива, гине, миттєво перетворюючись на попіл,  розноситься вітром і губиться в задушливому тумані. Із зубів сочиться отрута. І там, де вона впаде, зароджується сІм’я, з якого проросте новий демон, що насолоджуватиметься моєю слабкістю. 

А сил усе менше… Здавалося б, ти ще можеш, ще здатен щезнути, розчинитися в потоці таких же, подібних до тебе боягузів… Тих, хто також шукає схованку від реального життя. Здавалося б, у вигаданому всесвіті можна прожити вічність… Здавалося б… Але відтермінувати свою розправу не так легко. Вона знайде, як не таївся б, перевдягався, брав чужу личину, грав роль у непритаманному тобі житті. Кара неминуча: якщо не вона – то ти сам себе з’їси. Острахи, невпевненість, заздрість роз’їдають серце. І вже не можеш відрізнити, де ворог, а де друг. І чи були вони, чи то лиш вигадки? Можливо, це ти сам створив їхній образ, наділив рисами, яких ніколи не було… Ні! Знову вони чаклують, дурманять розум. Їхня сила безмежна –  через деякий час уже буде нікому боротися.

 Знову темнота. Знову цей нестерпний ліс, з якого немає виходу. Навіщо кудись бігти, якщо все одно схоплять. Я вже чую, уже недовго…

Із глибин ротів виповзають довгі багряні щупальці, летять за наказом хазяїв. Вони хапають за зап’ястя, пальці, литки; плутаються у волоссі. Ноги вже не тримають тіла – і воно падає на вогку землю. Намагаюся чіплятися за коріння дерев, але воно таке ж гниле, як і моя душа. На них жодного листочка, ні однієї бруньки, лише сухе гілля… Так і моє серце затверділо, закам’яніло. Чую свист вітру, що нагинає брость додолу. Гримить вугільне небо, акомпануючи першому. Земля трясеться, передчуваючи невідворотнє. Уже близько ревуть мої кати. Скажені монстри поодинці виходять із туману, оточують здобич, утворюючи коло. Я вже давно не опираюся, бо знаю: так буде болючіше. Почвари скалять зуби, б’ють хвостами землю, ричать, але не чіпають. Вони чекають наказу старшого свого вождя, і він не змушує нас дочекатися. Спершу я відчуваю ауру, що душить, пригнічує, позбавляє волі. Далі – очі. Чорні, як беззоряна ніч. Такі глибокі та бездонні, що неможливо знайти виходу. Вони зачаровують, підпорядковують – і залишається лиш дивитися в них. 

Це кінець. 

Та ось у цих двох круглих обсидіанах бачу власне відображення, але не теперішню знесилену та безвольну, а маленьку щасливу дівчинку, яка не знала страху. Вона гуляла, раділа, сміялася та гралася разом із другом. Цілий світ належав лише цим двом. НІкого було боятися, адже вони оберігали один одного. Та її вже нема. Щезла вона, зник і друг. Без них галявина почала заростати: жалке лабузиння охопило, квіти зникли, та й сонце перестало з’являтися. Куди ж усе поділося? Куди зникло дівча? Чому діти не граються? 

Та знову перед очима морда звіра. Вона повільно наближається до мого лиця. Раптом потвора вдихнула повітря – і її ніздрі затріпотіли, а повіки важко закрилися. Несподівано страховисько розплющило очі, в яких блиснув знайомий вогник, і відкрило пащу з двома рядами зубів. Я зажмурилася й приготувалася. Проте замість ікол відчула гарячий подих та мокрий язик, що лизнув мій ніс. Це було так знайомо, але давно втрачено. 

Раптом усе зникло. Ніби відмовили органи чуття. Перестав рипіти ліс, завивати вітер. Замість цього відчула тепло від чогось м’якого. Під руками – довга шовковиста шерсть. Розплющую очі, а поряд – мій старий забутий друг. Той, кого я втратила, із ким і не сподівалася на нову зустріч. То був мій вірний слуга й охоронець! 

Серце ожило, забилося в грудях із новою силою.

Інтермецо скінчилося. На радість, щасливо!

Поділитися з друзями