Люди  як дерева: вони говорять своїм листям, їм так само буває страшно, боляче, весело, тепло та холодно, однак, попри все, вони живуть, то, може, це найголовніше?

Світає, сонце тоне в помаранчевому морі неба, але через лічені хвилини все затягується сірими хмарами. Ліс знімає свої ошатні вбрання, голі гілки творять мереживне павутиння над головою. Життя непередбачуване, як і білочка, що стрибає з гілки на гілку. Якісь моменти залишаються світлими відбитками, інші – темними, але все рухається, аж доки не впаде останній листок.

Повіяло холодом, гілки припорошив пухкий, колючий, як скло, сніг. Але вони тримаються, тягнуться до сонця, воно десь далеко, зовсім не гріє, лише наче сміється райдугою на пагорбах. На рум’яні щічки падають маленькі кристали, очі блищать від чистоти, світла, а сонце знаходить своє місце, промені гріють гілки.

Свіжий ковток повітря на повні груди, запах цвіту дерев легко п’янить, а пташки, що кружляють між гілками, оспівують життя. Хочеться кричати від щастя, душа мріє, насолоджується світом. Раптом віє холодом, падає перший листок, знову важко йти.

Якими б нереальними не здавалися пастки, приготовані для нас життям (чи то вітер колише листя, чи то сонце черговий раз зникає, або сніг, котрий лякає своїми кришталевими холодними голочками, але водночас гріє землю), потрібно розуміти, що це нормально. Нам також буває страшно, весело, сумно, тепло та холодно. Ну то й що? Життя наче випробування на міцність, силу та добро в серці. Це гра, правила якої написані власноруч. На жаль, люди часто бувають жорстокими, вони намагаються ламати гілки вашого дерева, тому потрібно боротися, рухатися з насолодою, прагнути до “неосяжного”, тому що все реальне, залежить тільки від потягу душі. Та, можливо, щоб набратися сил, потрібно просто навчитися танцювати під дощем – жити?

Поділитися з друзями