Як приємно опинитися серед засніжених ялинок на  висоті приблизно дві тисячі метрів над рівнем моря. Щоразу коли лишаюся віч-на-віч із зачарованою зимою природою, довго спостерігаю за красою гір, за хмарами, які пливуть небом  і, ніби ватяні, чіпляються за верхівки могутніх велетнів; за соснами, кінчики яких від снігу пригнулися до землі… А десь унизу чутно гомін багатьох туристів, які також приїхали до Карпат, аби отримати задоволення від екстриму, помилуватися неповторною Україною, побачити велич і красу, яку створила природа.

Трохи згодом, коли через мороз я перестаю відчувати кінцівки, а щоки вже червоні, ніби намазані буряком, хутко відштовхуюся палицями від сніжної ковдри й лечу донизу, у теплу колибу. Через шолом чутно лише свист вітру та тихий скрип підйомника. У такі моменти відчуваю себе вільною й, набираючи швидкість, розумію, задля чого подолала більше тисячі кілометрів.      

Минаючи інших лижників та сноубордистів, минаю казковий зимовий ліс. Ні, не минаю, а теж зупиняюся поруч на мить. Ось на гілку дерева сідає сніг і струшує на мене білу порошу. А далі я миттю опиняюся біля каміну з теплою чашкою чаю та смачним баношем, згадую про чудово проведений день. Моє снігове карпатське інтермецо.

Поділитися з друзями