Після вибуху наднової зірки серед децильйонів у неосяжній степені атомів тільки маленька групка з них через мільярди років, подолавши відстань у сотні світлових років, зустрінеться в неповторному й досі загадковому сполученні молекул — у вигляді вас. Це той безсоромний факт, який щоразу, від згадки про нього, із кінцями затягує в просторі глибини космосу, змушуючи мої думки блукати, ніби графік броунівського руху.

Може здатися, що такі враження від Всесвіту в мене викликала нещодавно переглянута стрічка на кшталт «Невідомі таємниці життя», але, насправді, так воно і є. Усе це перетворилося на залежність: цілковите незнання про космос непомітно торкнулося найчуттєвішої струни моєї душі, здіймаючи бурю інтересу, схожу на ту, що тисячоліттями триває на Юпітері.

Інколи, зовсім не звертаючи уваги на мамине обличчя з остаточною емоцією незацікавленості й дратівливості від неможливості зробити черговий звіт, я невблаганно продовжую свої півгодинні лекції про теорії подолання швидкості світла. Усе це змушує опинятися на верхньому шарі термосфери, звідки можна вгледіти найчарівніше полярне сяйво нашої планети, де є тільки та космічна веселка, блакитна поверхня домівки й міріади зірок, для котрих століття схожі на секунди. 

Тож у відображенні чашки спокою з улюбленим чаєм можна спостерігати моє замріяне обличчя, що пильно вдивляється в часто захмарне небо, розмірковуючи про темні таємниці найяскравіших квазарів, яким вже ніколи не вдасться зникнути під точним прицілом телескопів. І та холодна порожнеча навколо назавжди залишиться моїм прихистком. 

Поділитися з друзями