Заплющую очі. Тиша. Оддалік лунає музика, розмови друзів. Важкий день іде на спад, але ніч лише починається. Ясні зорі палають у темному небі. Хочу бути ближче до них, торкнутися долонькою місяця, умитися блаженною синявою. Цієї миті найбільше люблю космос – безмірний Всесвіт із мільярдів планет.

А поруч друзі, найближчі.  Ми говоримо. Безглузді, але такі рідні розмови лунають у голові. Нас ніхто не чує. Окрім неба. Але що таке величезний космос порівняно з нашою дружбою?!

Смачний сік та печиво – спогади про літо. Як затишно було сховатися від усіх, укритися від надокучливих поглядів. Одноманітні люди торкалися мене весь день, сповнювали бридкими розмовами, від яких ховалася в музику в навушниках. Я чомусь іноді маю прикидатися кимось, здаватись ідеальною людиною, задовольняти забаганки оточення. І лише з друзями можу бути собою; обирати сік, зважаючи на власні смаки, уподобання; говорити про свої переживання, мрії (віддаю перевагу слову «мета», звучить доступніше).

… Але лунає дзвінок мобільного. Таємниця ночі не минає, але там більш немає мене. Іду додому, намагаючись зловити останню мить мого іntermezzo.

Завтра буде новий день, старі й нові люди, але вічні друзі, як дві краплинки моєї душі, завжди чекають на мене вночі, створюючи жадану паузу в житті. Тільки моєму…

Поділитися з друзями