Вечір вистрибнув з вікна багатоповерхівки, накривши заспане місто сутінками. Всередині теж хазяйнувала сліпа темрява. Тиша пробиралася до кісточок, до найглибших закутків душі, паралізуючи. У легенях застиг пронизливий воронячий крик. Думки, плутаючись, глухо падали в обмерзле листя. Вмирали ненародженими…

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов…

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійная любов.

Ми розбивалися об скелі, втікали з морською піною синхронно. Та все одно поверталися під місяцем в останньому вагоні метро. Завтра я полюблю тебе заново… У черговий раз і ще сильніше. Пробач, але я занадто прив’язана до тебе. Ніби наручниками прикута… Не можу відпустити.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію…

Поговори зі мною, стане легше, обіцяю. Навіщо мурувати стіни, коли можна споруджувати мости? Зрони хоч слово, благаю… Ця гра в мовчанку мене вбиває!

Якби ти хоч слово прорекла мені,

Я б був щасливий, наче цар могучий…

Не дозволь мені полетіти, вчепися в руку й не відпускай. Тримай за плечі думками й за шию міцно-міцно, аж до болю, щоб не дати розбитись об наскрізь промоклий осінній асфальт. Випий мене до останньої краплі, залиш лише гіркий присмак кави на вустах. Розчини в собі…Зроби власною тінню…

Тебе кидаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу…

Поділитися з друзями