Немає кращої нагороди, ніж взаємне кохання. Напевно, уся моя «червона» стежина була покладена на вірші. Скоріш за все, на збірку «Зів‘яле листя».
Ця дорога веде мене правилом трьох «З»: зустріти, зрозуміти, закохатися. У сні бачити моменти, які не встигла в реалії:

Чому являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні?

Мандруючи вже й не таким приємними стежками, жалкую… Намагаюся докричатися до свого Мойсея:

Прийми ж сей спів,
Хоч тугою повитий,
Та повний віри.
Хоч гіркий, та вільний…

Молю його, прошу вказати мій щасливий шлях… Але навколо тихо, темно й непривітно, неначе сиджу на дні зерня горіхового. Усе холодне, бо сяйво кохання не дістає до мого серця:

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара.
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.

Хіба життя зупиняється на невзаємних почуттях? Хіба ми маємо ховати себе та дозволяти долі вирішити все на самоті? Ні! Бо

Дух… тіло рве до бою.

За існування! Та переборює негоди на життєвій стежині.

Поділитися з друзями