Лежу на сніговому простирадлі, розглядаю зірки. А десь там, за холодно-білими пагорбами, уже чути кроки противника. Засідка нічим не відрізняється від інших, лише небо гарне як ніколи.

Біль у ногах дає про себе знати, тремтячі руки обіймають автомат, а сльози замерзають, не докочуючись до підборіддя. Жодних звуків, ворог поруч… Ти вже чуєш кроки, чуєш дихання… Досі не рухаєшся, навіть намагаєшся не вдихнути зайвий раз: чекаєш команди…

І тут довгождане: «Вогонь!» Тебе ніби розриває на дрібні шматочки. Одна купка стрімко бореться за життя й викидає автомат з рук, а інша покірно виконує завдання командира. Що ти відчуваєш? Страх? Біль? Ненависть? А я відповім: ти відчуваєш жагу до життя. Жагу не просто об’їстися морозивом із друзями, не просто піти на концерт улюбленої групи. Бажання знову побачити їх, хоча б просто піти до них…

Лежу на сніговому простирадлі й розглядаю зірки. А десь там, за холодно-білими пагорбами, вирує життя. Справжнє, не намальоване, не прочитане в книжках. Там люди дивляться в зомбоящики й не уявляють іншого життя. Життя, що я обрала сама.

Перестала жалітися на тяжкий рюкзак, на клишоногі берці, майже звикла виходити з зони комфорту. Не перестала тільки радіти життю й милуватися зоряним небом, лежачи в засідці…

Поділитися з друзями