Я знаю, що ми вже знайомі. Я знаю, бо не може бути інакше. Ти десь робиш те ж саме, що і я. Я не можу тебе не знати. У моїх венах булькотить козацька кров. Я жінка. І вони точно мали козачок. То брехня, що жінок на січі не було. Стрибали в Гречку, але ж і кохали! Ти мене теж знаєш. Душею, тілом, пам‘яттю можливо ні. Бо якщо ми стрічалися, то точно одне одного відчули. А якщо поки що ні — то тобі не щастить з жінками. Я це знаю, любий. Я це відчуваю. Я вірна до загину. Я козачка. І це не є шароварністю: чекати на чоловіка, допоки він воює. Воювати самій. Але чекати вдома. Чекати, бо є діти, коти, собаки, сусіди, хата, стріха. І поки ти на фронті — я маю тримати тили. Твої тили, любий. Якщо почнеться бомбардування (ти ж знаєш, вони неодмінно почнуться), я буду першою, яка прокинеться в нашому домі, і встигну вивезти найцінніше до сховку. Бо документи/золото/фотографії/рукописи знищать. Тіло пошрамують, але ніколи, чуєш, ніколи не вб‘ють. Бо любов сильніша.

Любий, ти мене чуєш? Не смій засинати вічним сном, допоки не скажу тобі заповітне «так». Я не визнаю церкви, допоки вона не стала останнім церковним дзвоном. Допоки не прозвучить набат на нашому з тобою Майдані. Я не повірю священнику, допоки він не стане побіч мене захищати Закони Божі. Я не повірю нікому. А тобі буду.

Я вірю собі, я вірю в кохання, і знаю, що любов порятує світ. Тільки, любий, нас з кожним днем мало. Меншають наші. Меншає наших з миті у мить.

 

«Я ще маю пам‘ять, довгу і зимову»*…

Бо світ розвалиться, коли тебе не стане. І так, я буду першою, яка НЕ повірить, що тебе немає. Бо я відчую це. Бо струни моєї душі помруть. Помруть разом з тобою, але чуєш мене: ти ніколи не помреш, допоки я буду поруч.

 

Я буду першою, яка битиме тебе в груди. Я буду першою, яка робитиме тобі вентиляцію легенів. Перша, хто зробить правильний надріз, аби ти не захлинувся блювотою. Я буду першою, хто підніме слухавку й почує твоє: «Привіт, кохана. Як ти?»

 

Я буду. Тому і ти зобов‘язаний зараз бути. Мої руки не мають перснів. Моє серце вільне. Симпатія проходить. Захоплення проходять. Нікого як рукавички я не міняю.

 

Просто знаю: ТИ є. Ти зараз робиш теж саме, що і я. Ти прямо в цю саму секунду борешся. І я борюся за відновлення рівноваги, аби ТИ міг. Часокрадні демони тебе не вб‘ють. Бо Час не є крадієм, а демони — навколо нас…

 

Якщо треба, я стрибну в Пекло. Перепливатиму Річку Забуття, допоки не Винирну у Вирії. Ти тільки дай знати, що я тебе впізнаю по чорноті твоїх зіниць. Дай мені знати, що твої кучеряві пасма не зможуть відрізати навіть найзвабливіші нявки Криворівні. Дай мені знати, що ти упізнаєш мене, бо ти досі живий, бо Я сказала тобі жити.

Чуєш, НІ?!

 Не смій спати вічним сном, допоки ми не матимемо плану на спільну домовину. Не смій, допоки ми не вирішимо, як нам бути з величезною кількістю праправнуків. Не смій засинати, допоки я не обійму тебе.

Любий. Я поруч. Навіть якщо ми ще не знайомі (хоча навряд: наш світ затісний для таких випадків), я буду для тебе вільна. І те, що я не маю персня на пальці – то лиш питання часу. Бо вінчання воно перед Богом. А перед людьми ми станемо разом обітницею поцілунку.

*Цитата з пісні «Мишоловка» Жадан/Турчинов 

(12 вересня 2024 року)

Поділитися з друзями