23 лютого 2022 року, мені 11 років. Прохолодний зимний день, середа. Сьогодні була контрольна з математики, так цікаво дізнатися результати. Прогулянка з подругою, тренування, звичайний день. Ой, точно, я забула підготуватися до тесту з історії, і домашки повно… Тато завтра знову їде на Донбас. Не знаю, коли повернеться… Я сумуватиму, бо вже звикла, що він удома, але впораюся. Усе, іду спати, завтра ранній підйом.

24 лютого 2022 року.

Дивно, чому батьки не сплять, зараз же 5 ранку. Зазвичай я встаю раніше за всіх.

6:00. Виходжу з кімнати, вітаюся, але розумію: щось не так.

– Доброго ранку! Чому не спите?

– Доню, сьогодні, мабуть, не йди в школу…

– Чому?

– Нас бомблять. Війна почалася…

Ця фраза поділила моє життя на до і після. Не пам’ятаю, що відчувала в той момент. Це не був страх чи паніка, я просто не могла повірити, лежала, повністю вкрита ковдрою, не в змозі знову заснути.

7:26. Однокласник надіслав повідомлення в групу: “Війна почалася”. З того моменту й метушня почалася… Усі боялися, хтось збирав речі, а хтось уже був у дорозі. Ніхто не знав, що буде: одні говорили, що це на кілька днів, а інші, що на Полтаву вже наступають.

А я? А що я… Лише о 10 наважилася вийти з кімнати. У мами паніка. Що робити? Куди їхати? Як далі жити? Ми склали рюкзаки для підвалу й наготували їжу. Тато пішов у військкомат як доброволець. Я сиділа в кімнаті й намагалася все обдумати. Про війну знала лише з фільмів або ж підручників з історії. Невже це справжня війна? Невже це не сон? А якщо вона триватиме 2 роки?.. Ні, такого бути не може. Але головне питання: як жити під час війни?

25 лютого 2022 року.

Прокинулася з думкою: “Ні, це не сон”. Пішли провідати бабусю. Корпусний парк, наче все як завжди, а наче й війна – дивне відчуття. Спочатку тривоги були не довгими, ми спускалися в підвал, де збиралися всі: дорослі, діти, котики, собачки. Здається, це був час, коли люди об’єдналися, бо мали одну біду.

На щастя, Полтава не зазнала серйозних ударів. Це місто стало прихистком для біженців, люди жили в школах та садках. Наша сім’я теж допомагала, ми купували їжу, віддавали одяг, приймали людей на ніч, моя мама плела сітки.

Згодом перестали спускатися в підвал, а просто сиділи в коридорі. Упродовж місяця там і ночували. Через декілька тижнів навчання відновилося, правда, займалися онлайн.

Життя продовжувалося, я виходила на перші прогулянки, а літом поїхала за кордон. Восени 2022 року моя мама вирішила піти добровольцем в армії. Вона почала працювати діловодом на миргородському аеродромі, а тато був в гарячих точках України. Життя ще раз перевернулося. Доки я була в 6 класі в нас було навчання тиждень в школі, а тиждень онлайн. Коли був офлайн я і брат жили з бабусями, а коли онлайн ми їхали до мами. Ми жили на два міста впродовж року. Коли брат пішов в школу ми знову залишилися в Полтаві. Було не легко, але ми навчилися.

15 лютого 2024 року.

Життя вкотре перевертається… Я дізналася, що тато отримав серйозну травму на фронті. Звісно, була дуже засмучена, але, у той же час, раділа, що живий. На щастя, він зміг поїхати на лікування до Фінляндії. Операції, багато операцій… Ура! Прогнози позитивні! І от 20 вересня 2024 року, уперше за 9 місяців, бачу тата. Цю радість неможливо описати словами, лише сльози щастя.

16 листопада 2024 року. Субота. У січні мені буде 14. А через три дні – 1000 днів війни…

Багато чого змінилося, а ми звикли. Щоденні походи в укриття стали буденністю, бо такі вже наші реалії. Але життя продовжується. Прогулянки, друзі, навчання, подорожі… є. Але тепер я задаю питання інше: “Як жити після війни?”

 

Поділитися з друзями