Війна почалася несподівано. Ще вчора наше життя було звичайним, але вже сьогодні все змінилося назавжди. Перші вибухи змусили нас із мамою та братом ухвалити важке рішення — залишити дім і рідне місто. Це було боляче, але ми розуміли, що так буде безпечніше.

На вокзалі зібралося багато людей. Ми прощалися з родичами, і сльози не припинялися. Усі розуміли, що це може бути остання зустріч. Коли наш потяг рушив, серце стиснулося від розпачу.

Попереду чекала жахлива 16-годинна дорога до Чернівців. Ніч була страшною. За вікнами темно. І раптом почалися обстріли. Небо освітлювали спалахи від вибухів, а кулі свистіли поруч. Напруга у вагоні стала нестерпною: хтось випадково ввімкнув телефон – й усі одразу закричали: “Вимкніть телефони, щоб не світити!” Ми дізналися, що потяг, який рухався перед нашим, підірвали. Це тільки посилювало страх і тривогу.

Коли нарешті доїхали до Чернівців, одразу вирушили до кордону з Румунією. Там довелося стояти понад шість годин на морозі. Волонтери робили все, щоб допомогти нам: приносили теплий чай, шкарпетки, ковдри. Їхня турбота була для нас справжнім порятунком.

Після перетину кордону ми дісталися Бухареста, де нас прихистили добрі люди, які дали дах над головою. Ми прожили в них два тижні, а потім вирушили до Франції. У Ніцці нас спочатку поселили в церкві, а згодом — у спортивному залі. Холод змушував вкриватися всіма речами, які мали. Спати на розкладних ліжках у таких умовах було складно, але ми розуміли, що це тимчасово.

Згодом дядько, який жив у місті Сент, знайшов для нас житло. Ми переїхали до нього й там нарешті відчули спокій. Його дім став нашим прихистком, місцем, де ми могли перепочити та відчути себе в безпеці. Місто було тихим і затишним, зовсім не схожим на наші воєнні будні.

Проте, хоч у Сенті було спокійно, думки про Україну не полишали нас. Ми сумували за домом, за рідними, за звичним життям. І коли з’явилася можливість, вирішили їхати.

Повернення додому було водночас радісним і болісним. Рідне місто вже не чекало таким, яким ми його залишили. Блокпости, металеві їжаки… А в очах людей утома. Але це наш дім, і тут — наше місце.

1000 днів війни… змінили нас назавжди. Ми втратили багато, але набули найважливішого — віри в себе, силу єдності та незламного духу. Попри труднощі, вірю, що Україна переможу й відродиться. Ми повернулися, щоб відбудавувати її разом, адже це наш дім, наша земля, наше майбутнє.

Поділитися з друзями