Дивлюся на палаюче багаття. Воно розгорається й так тихо потріскує: то гілочки сухі. Ні, на мить відволіклася. Так то ж я, тільки нагадую собі ту ватру, яка палає бажанням досягти, підкорити вершину жаданого… Та іскорки полум’я розлітаються навсібіч, неначе не знають, куди податися, метушаться. Так і я: мріями відлітаю десь далеко, а як тільки схоплюся за суховину – починаю палати. Палати бажанням. 

Та чи це те, що варте стати моєю мрією, чи чергове захоплення? Але ж іскра не обирає пряму траєкторію, вона долає кривий шлях і досягає пункту призначення. А хіба я так не можу? Більше втрачаю часу на вагання. А вже час діяти. Час спробувати, адже іскри також можуть моментально гаснути. Можливо, і я так само? Тільки повіє вітер перешкод – припиню дію?

Тоді хочу бути зіркою. Але ж зірка падає на щастя. Комусь, може, звалюся на голову… Та маю мрію. Вона і є цим багаттям, тож

Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною (Леся Українка).

Хочу відчувати те тепло, те горіння, яким полум’янію. Хочу палати мрією, хочу нею жити, відчувати, бачити, чути. Як вона лунає й кличе за собою. Прийди до мене. Хочу стати Лесею й промовляти її слова:

А тепера я в тебе останню надію вложила.

Надію… Незворотну. Таку ж палку… На мене схожа? То ж вона моя? Рідна… Неначе немовля, вона народилася, і тепер я її виплекаю. У серці, у житті. У моєму, у вашому…

Та чи пожалкую? Чи носитиму горде звання мрійниці? 

Буду наповнювати своє багаття щодня – і воно ніколи не згасне. 

А як прийдеться згинуть за теє – дарма! (Леся Українка).

Поділитися з друзями